Книги Українською Мовою » 💙 Класика » Повія, Мирний 📚 - Українською

Читати книгу - "Повія, Мирний"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Повія" автора Мирний. Жанр книги: 💙 Класика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 168
Перейти на сторінку:
убо­ра­ми, пос­тат­тю. Ви­сока, у плат­тi - во­на зда­ва­ла­ся ще ви­ща. Мiц­но во­но обхоп­ило її тон­кий ви­со­кий стан, ви­ри­со­ву­ючи ши­ро­кi пле­чi, ви­сокi гру­ди. Дов­ге на­мис­то чер­во­нi­ло на дов­гiй шиї, на ду­шi бли­щав ве­ли­кий срiб­ний ду­кач, а по бо­ках йо­го - два мен­ших. Ко­си ка­ла­чи­ком ле­жа­ли на го­ло­вi, пе­ре­ви­тi го­лу­бою лен­тою; дов­гоб­ра­зе ли­це чер­во­нi­ло, вiд­да­ва­ло здо­ров'ям, очi гра­ли ра­дiс­тю.

- Бач, як гар­но! А ти гу­ди­ла го­родськi убо­ри, - обiз­ва­ла­ся Мар'я, виг­ля­да­ючи з-за пе­чi.


- Здоровi бу­ли, Мар'є! - при­вi­та­ла­ся Ма­ри­на. - Я вас i не при­мi­чаю. Чо­го се ви аж на пiч заб­ра­ли­ся? Ото со­ром - лi­том на пе­чi!


- Така, бач, ста­ла, що й лi­том мерз­ну, - зiтх­нув­ши, одказа­ла­ Мар'я. А Хрис­тя од­но лю­бується та ди­вується Ма­риною, аж па­нич з дру­гої ха­ти по­чув.


- Кого ви там вих­ва­ляєте так? - спи­тав вiн, про­су­ва­ючи го­ло­ву у две­рi. Ма­ри­на як­раз сто­яла про­ти йо­го, ви­со­ка та бра­ва, i пря­мо ди­ви­ла­ся йо­му у вi­чi.


- Та й мо­ло­дець же дiв­ка! - пох­ва­лив па­нич.


- Собi та­кi удай­тесь! - не то з жар­том, не то об­раз­ли­во од­казала Ма­ри­на, не спус­ка­ючи очей з па­ни­ча.


- Куди нам? з ме­жи­сiт­кою та в пше­нич­ний ряд! - жар­тує той.


- То-то й є! - од­ка­за­ла Ма­ри­на i, гля­нув­ши на Хрис­тю, за­реготалася.


Христя со­бi пiд­дер­жа­ла, i обид­вi, ре­го­чу­чись, мер­щiй за­ховалися за пiч.


- Козир-дiвка! - пох­ва­ли­ла па­ни­че­вi Мар'я.


- Чия во­на?


- А вам на­що?


- Так, хо­тiв зна­ти.


- А кор­тить? Хай кор­тить, не ска­жу, - дра­тує та. Па­нич пiд­няв бро­ви, здвиг­нув пле­чи­ма i за­чи­нив­ся у своїй ха­тi. Ма­ри­на i Хрис­тя, штов­ха­ючи од­на дру­гу, витк­ну­ли­ся з-за пе­чi.


- Пiшов? - спи­та­ла Ма­ри­на.


- Пiшов! - од­ка­за­ла Мар'я.


- Шкода. Я хо­тi­ла ще з ним по­ба­ла­ка­ти, - смi­ючись, ка­же Ма­ри­на.


- А що, i у вас та­кий па­нич? - спи­та­ла єхид­но Мар'я. Ма­рина крут­ну­ла го­ло­вою.


- Потурай їм! Во­ни всi од­ним ми­ром ма­за­нi, - об­раз­ли­во од­ка­за­ла Ма­ри­на. Мо­же б, вiд то­го i роз­мо­ва пе­рер­ва­ла­ся, ко­ли б Хрис­тя не прис­та­ла до Ма­ри­ни роз­ка­за­ти що-не­будь.


- Що я то­бi роз­ка­жу? Я хоч i бу­ду роз­ка­зу­ва­ти, то все про лю­дей, то­бi не вi­до­мих; а от ти роз­ка­жи що про се­ло. Як там у вас? Що Гор­пи­на - здо­ро­ва, не пiш­ла за­мiж? А Ївга i до­сi по­би­вається за Ти­мо­фiєм?


Христя по­ча­ла роз­ка­зу­ва­ти i про се­ло, i про се­бе. Ма­ри­на слу­ха­ла, ко­ли-не-ко­ли ви­пи­ту­ючи то про те, то про дру­ге. Мар'я ле­жа­ла на пе­чi, мов­ча­ла.


- Що ж, то­бi на­ра­виться го­род? - спи­та­ла Ма­ри­на, ко­ли про се­ло та про знай­омих пе­ре­ба­ла­ка­ли.


- Сумно якось… люд­но ду­же, - од­ка­за­ла, роз­ду­му­ючи, Хри­с­тя.


- А то­бi, Ма­ри­но? - обiз­ва­лась Мар'я.


- Менi? Ко­ли б хто да­вав сот­ню руб­лiв i ска­зав: ки­дай, Ма­ри­но, го­род та йди зно­ву у се­ло - не пiш­ла б! I не пi­ду… Нi­ко­ли! нi­ко­ли! - гра­ючи очи­ма i ус­мi­ха­ючись ро­же­ви­ми ус­та­ми, то­рох­тi­ла Ма­ри­на.


- Бач, а спер­шу й то­бi бу­ло так, як Хрис­тi, сум­но?


- Пiдождiть тро­хи - i Хрис­тя зжи­веться. Ось свя­то наста­не. Гу­лян­ня, ка­тан­ня… Вий­деш на ву­ли­цю - пов­но всю­ди, на­род як плав пли­ве… та всi в до­ро­гих праз­ни­ко­вих убо­рах… Очi роз­бi­га­ються, див­ля­чись!


- Христя не лю­бить го­родських убо­рiв, - ска­за­ла Мар'я.


- Христя? - скрик­ну­ла Ма­ри­на. - То во­на тим, що нi­ко­ли не на­ряд­жа­ла­ся.


- Чому не на­ряд­жа­ла­ся? На­ряд­жа­ла­ся, - збре­ха­ла Хрис­тя.


- Коли? Ану на­ря­дись, ми по­ди­ви­мо­ся.


- Не хо­чу.


- Мар'є! Ус­таньте, та на­ря­ди­мо її, - скрик­ну­ла, схопив­шись, Ма­ри­на.


- Не хо­чу! не хо­чу! - за­ма­ха­ла ру­ка­ми Хрис­тя.


- Та нi. Се каз­на-що! Ти не хо­чеш, то ми хо­че­мо подиви­ти­ся. Мар'є! ус­та­вай­те-бо, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Ма­рина.


Радiсть Ма­ри­ни пе­рей­шла i на Мар'ю: за­па­лi сум­нi очi по­ча­ли ти­хо за­го­ря­ти­ся; блi­де ли­це по­чер­во­нi­ло, на ус­тах заг­ра­ла ус­мiш­ка. Мар'я ти­хо пiд­ве­ла­ся i по­ча­ла зла­зи­ти з пе­чi. Хрис­тя ско­чи­ла з мiс­ця i ма­ла утi­ка­ти у гор­ни­цi. Ма­рина пог­на­ла­ся за нею.


- Нi, не тi­кай, бо не вте­чеш! - при­дер­жу­ючи, ка­же Мари­на. Хрис­тя про­ти­виться.


- Христе, го­луб­ко! Для ме­не! Ну ж, для ме­не зро­би, - умо­в­ляє Ма­ри­на.


- Та що ж я для те­бе зроб­лю?


- Нарядися. Ми по­ди­ви­мо­ся; ти са­ма по­ба­чиш, як гар­но.


- А як па­ни на той час зiй­дуть!


- То що? прий­дуть - по­див­ляться! - ка­же Ма­ри­на.


- Коли там во­ни прий­дуть? Де­сять ра­зiв мож­на наря­ди­ть­ся й роз­ря­ди­ти­ся, - увер­ну­ла i Мар'я.


- Нуте, Мар'є, ми її спер­шу роз­че­ше­мо, - тур­бує Ма­ри­на. - Сi­дай! Сi­дай отут, на кiн­цi по­лу; я роз­че­шу те­бе. Де гре­бi­нець?


Поки Мар'я шу­ка­ла гре­бiн­ця, Ма­ри­на роз­пус­ти­ла Хрис­тi ко­су. Гус­те во­лос­ся, як хви­ля, па­да­ло аж до­до­лу.


- Та й ко­са ж у те­бе! От ко­са! - хва­ли­ла Ма­ри­на, проводя­чи­ гре­бiн­цем впо­довж во­лос­ся, їй при­ходй­ло­ся аж геть одс­ту­пи­ти вiд Хрис­тi, щоб роз­че­са­ти краї, - та­ке во­но бу­ло дов­ге. Зрiв­няв­ши, Ма­ри­на роз­дi­ли­ла йо­го на двi по­ловини, ще по­по­че­са­ла, а по­тiм зап­ле­ла в ко­си; товс­тi, як ру­ка, спус­ка­ли­ся во­ни по пле­чах до по­лу. По­ки Ма­ри­на пле­ла та че­са­ла, Мар'я сто­яла про­ти Хрис­тi й лю­бу­ва­ла­ся, як з сяк-так за­чi­са­ної го­ло­ви ви­ли­лась те­пер та­ка хо­ро­ша го­лi­вонька, що й очей не одiр­веш вiд неї! Як же Ма­ри­на об­вела ще ко­си кру­гом го­ло­ви, зв'язав­ши ка­ла­чем на потил­ицi, то й не пiз­на­ти Хрис­тi! Не­ве­лич­кi уха, до сього зак­ри­тi гу­сти­м­и пас­ма­ми, те­пер одс­то­ро­ни­лись, не­мов ус­мi­ха­ли­ся; по­за уха­ми, на по­ти­ли­цi нi од­ної i ма­лої во­ло­си­ни, щоб стир­ча­ла, одс­тов­бур­чи­ла­ся - гла­денько, рiв­ненько, мов ви­точено. Так уже при­ло­жи­ла рук своїх до то­го Ма­ри­на. Лоб увесь вий­шов з-пiд во­лос­ся, не­ви­со­кий, за­те ши­ро­кий та бi­лий; на ньому, мов двi п'явки, чор­нi­ли над очи­ма двi бро­ви. I ли­це на­че по­дов­ша­ло чи вни­зу по­вуж­ча­ло - зра­зу не зап­ри­мi­тиш. Так пе­ре­мi­ни­ла­ся Хрис­тя.


- А гар­но як! Гос­по­ди, як гар­но! - скрик­ну­ла, гля­нув­ши, Ма­ри­на. - Дай­те дзер­ка­ло; хай во­на по­ди­виться са­ма та ска­же. Мар'я ки­ну­лась у гор­ни­цi за дзер­ка­лом.


- Дивися! - ска­за­ла, пiд­но­ся­чи, Ма­ри­на прис­вi­ти­ла. У Хрис­тi аж iс­кор­ки в очах за­ми­го­тi­ли.


- Бач. Не я то­бi ка­за­ла? Бач! - то­рох­тi­ла Ма­ри­на. - А як­би ще сю­ди за ко­су квi­точ­ку. Од­ну ро­же­ву квi­точ­ку!


Мар'я зди­ву­ва­ла­ся Ма­ри­ни­нiй до­теп­нос­тi:


- Мистець ти, Ма­ри­но! справж­нiй мис­тець!


- Тепер ски­дай оце ган­чiр'я та на­дi­вай… Що в те­бе є? - по­рядкує Ма­ри­на.


- Спiдниця, кор­сет­ка, - ка­же Хрис­тя.


- Якби до кор­сет­ки ви­ши­ва­на со­роч­ка.


- У ме­не е; я за­раз, - ки­ну­ла­ся Мар'я i не за­ба­ри­ла­ся при­нести з ко­мо­ри тон­ку ви­ши­ва­ну со­роч­ку.


- То оце со­роч­ку ски­да­ти? - скрик­ну­ла Хрис­тя. - Не хо­чу!


- Надягай по­верх! - гук­ну­ла Мар'я i, зiб­рав­ши со­роч­ку, пе­ре­ки­ну­ла че­рез Хрис­ти­ну го­ло­ву. Дов­га со­роч­ка, як той мi­шок, упа­ла до­до­лу; ме­реж­ка лишт­ви ле­жа­ла аж на зем­лi. I Мар'я, i Ма­ри­на

1 ... 69 70 71 ... 168
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Повія, Мирний», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Повія, Мирний"