Читати книгу - "Аквітанія, Ева Гарсіа Саенс де Уртурі"

Людовик знавіснів, коли я розповіла йому про пропозицію заручин. Бернард категорично відмовив і не поступався. Більше ніж можна було сподіватися. Він відвідував всі наші королівські Ради, поки не переконався, що пропозицію шлюбу відхилено. Стверджував, що наші роди -- кровні родичі. І це було правдою. Третього ступеня, а отже заборонені суворими канонічними законами.

Що ховалося за цим опором?

Бернард був більш французьким ніж сир; герцог Нормандський був одружений з претенденткою на англійський трон, хоча було мало правдоподібним, що він ним заволодіє: але Бернард, як справжній француз, не хотів мати нічого спільного з англійцями.

-- При дворі тільки про це й говорять, Ліє. Ти повинна це знати. Невірна королева, як Ґвіневера з лицарем короля Артура.

-- Я ніяка не Ґвіневера, а герцог вже точно не сер Ланселот, -- відповіла я, мені вже дещо надоїла ця тема. – І Капетинг – не король Артур, яким би рогоносцем не був король.

-- Тебе ображають ці чутки?

-- Звісно, що ображають. Тільки за кілька годин до того в мене були роди.

В яку збочену голову може прийти думка, що я зляглася з васалом свого чоловіка відразу після родів і з донькою в колисці? Ніколи не думала, що все королівство може бути настільки підлим зі своєю королевою.

Вже довший час я зносила ввічливий холод двору, але ще до цього я перетворилася в замок, що змирився з постійною облогою.

-- Ти королева з півдня, яка вже вісім років не дає королю синів спадкоємців. Тебе ненавидять. І це не зміниться.

-- Шшш…! Починається проповідь отця Бернарда. Зараз ми побачимо, що він приготував нам і навіщо зібрав стільки аквітанців.

З нашої імпровізованої вежі ми спостерігали за сільською місцевістю внизу, де збився натовп.

Схили пагорба, що перетворилися у вкритий травою амфітеатр, були всіяні штандартами й хоругвами з усіх країв світу. Поряд з нами новий капелан Людовика, Одон Девільський, сперся на перекладину дерев‘яної трибуни, може йому стало погано від кількаметрової висоти, що відділяла нас від натовпу. З неймовірними заходами безпеки привезли якісь таємничі закриті скрині.

Я пережила невелику паніку, коли мені здалося, що серед прелатів я побачила Тьєрі де Галерана, привида з, як я вважала, вже минулого. Кілька разів я витягувала шию, проте мені не вдалося переконатися, чи справді я бачила велетенського тамплієра-кастрата.

Бернард, завжди в сліпучо-білому одязі, цим разом надів легкий червоний балахон, що сягав йому до п'ят, і спокійно чекав кілька кроків позад королівської свити, в місці, де знизу його не бачив натовп.

Якісь нетерплячі голоси розпалили полум‘я:

-- Нехай говорить голос Божий! – крикнув невідомий.

-- Так, голос Божий! Vox Dei! – підтримали інші.

-- Vox Dei! Vox Dei! – повторили всі.

Протягом певного часу отець Бернард дозволяв, щоб натовп домагався його присутності, я зауважила, як він робить непомітний жест нубляторам, що прибули з Лімож. Це були спеціалісти, що викликали хмари, інколи дощі, тому їх запрошували в процесії на честь святої Барбари, а також завжди, коли були потрібні атмосферні чудеса.

Нарешті Бернард зробив крок вперед і став на краю помосту, розвівши руки, немов очікуючи на велетенські обійми.

-- Сьогодні я розповім вам історію ницості! Едеса, один з римських анклавів у Святій Землі, пала!

49 Червона манна

ЕЛЕОНОРА

Везле, 1146

Вже майже всі про це знали, кілька місяців в портах і пральнях тільки про це й говорилося.

-- А автором тієї різні був Зенгі, правитель Алеппо і Мосула.

А потім, енергійним жестом, Бернард Клервоський смикнув білу тканину, що вкривала велику дошку в нього за спиною.

Натовп перелякано мовчав. На величезному і кольоровому малюнку було зображено сарацина з жахливим обличчям і маленькими іклами верхи на чорному коні, що ступав по Храму Гробу Господнього. І не тільки топтав його піднятою ногою, кінь ще й випорожнювався на могилу Христа. Всі ми присутні вперше побачили таке богохульство.

-- Я розповім вам історію ницості, -- повторив він. – Негідник Зенгі, невірний, що загрожує всьому християнському світові, є сином Іди Австрійської.

Натовп занімів в очікуванні на історію, яку він мав зараз почути.

-- Іда Австрійська! Християнка, благочестива, яка прийняла знак хреста під час хрестового походу і там її викрали, ув‘язнили й продали в гарем, в гарем! Де вона народила турка.

Жінки перехрестилися, чоловіки сплюнули на траву.

-- І цей син знущань з матері, зґвалтованої Марії, цей син став найлютішим ворогом Христа і Святих Місць! – крикнув Бернард, весь червоний і сам не свій. Він стиснув руку навколо однієї з перекладин кафедри з силою достатньою, щоб розтрощити її.

Тоді, на загальне здивування, він схопив мене за зап‘ясток і притягнув до себе.

-- Перед вами онука одного з найбільш доблесних хрестоносців, дев‘ятого герцога Аквітанського, Вільгельма Трубадура. Іда Австрійська прийняла знак хреста разом з ним, вони були першими хрестоносцями. І ці християнські герої разом вирушили відвойовувати Святі Місця. Нескорена жінка, що не заслуговувала кривд і мук, яких вона зазнала. Тому я прошу баронів Аквітанії та Пуату виправити цю єресь, і нехай ними командує її онука Елеонора Аквітанська, разом з королем Франції, Людовиком VII Молодим, новим Карлом Великим, який поведе нас в Єрусалим.

І не давши нам часу зреагувати, урочистим жестом вказав на небо.

-- Погляньте, хрест! Червоний хрест! Це знак, знак Божий.

Ми всі поглянули на небо, нублятори вже зробили свою справу і дійсно одна хмара зайшла на іншу, утворивши над нашими головами щось схоже на символ Христа.

Правду кажучи, червоним він не був. Бліде сонце того дня не змогло запалити його, але придавало певну позолоту, якої для натовпу було достатньо.

-- Червоний хрест! Чудо! – підтримав Сюжер з помосту.