Читати книгу - "Стоїк, Теодор Драйзер"

Вона вже написала Ковпервуду про запрошення Стейна і мала намір дочекатися його відповіді. Але маючи перед собою такий доказ невірності Ковпервуда і незалежно від рішення про подальші стосунки з Ковпервудом, вона вирішила прийняти запрошення його світлості і всіляко заохочувати його ентузіазм. А далі вона побачить, як вчинити з Ковпервудом. Їй було дуже цікаво, яке враження справить на Ковпервуда відкрите залицяння до неї Стейна.

Тож Береніс написала Стейну, що її матінка почуває себе краще і їй корисно було б зараз перемінити обстановку, а тому вона з радістю приймає його повторне запрошення, отримане лише кілька днів назад.

Що ж до Ковпервуда, вона вирішила припинити йому писати. Вона аж ніяк не хотіла скомпрометувати себе стосунками зі Стейном і не робитиме нічого, що могло б повести до розриву з Ковпервудом. Краще почекати й подивитися, як вплине на нього її мовчання.

Розділ 45

Тим часом у Нью-Йорку Ковпервуд усе ще начебто повною мірою насолоджувався своєю новою пристрастю, але в глибині його свідомості була постійно присутньою думка про Береніс. Як це зазвичай з ним бувало, його суто чуттєві захоплення тривали недовго. У самій його крові було щось таке, що згодом незмінно припиняло — навіть несподівано й незрозуміло для нього самого — його інтерес до предмета недавнього захоплення. Однак після знайомства з Береніс він уперше в житті відчув, що тут він не буде переможцем і не тільки в суто чуттєвому плані, тож це може для нього бути ударом також у духовному плані. Береніс єдина з усіх жінок принесла в його життя не тільки пристрасть і кмітливість, але щось чуттєво пов’язане з красою і творчою думкою.

Ще дві обставини змусили Ковпервуда задуматися. Першою і найважливішою був лист від Береніс — вона повідомляла, що в Прайорс-Коув приїжджав Стейн і що він запрошував її з матір’ю до себе в Трігезал. Ця звістка дуже схвилювала Ковпервуда, адже він добре усвідомлював фізичну й інтелектуальну привабливість Стейна. Безумовно, Береніс може захопитися такою людиною. Чи не слід йому негайно покінчити з Лорною і повернутися до Англії, щоб перешкодити Стейну завоювати симпатії Береніс? Або почекати ще трохи, щоб до кінця насолодитися близькістю з Лорною, а заодно показати Береніс, що він зовсім не ревнує її до Стейна й анітрохи не боїться цього виняткового й гідного суперника, і цим показати їй, що з них двох у нього міцніша позиція.

На додачу до цього настрій Ковпервуда затьмарювала ще одна обставина. Зовсім неочікувано дуже серйозно занедужала Керолайн Хенд. З усіх попередниць Береніс Керолайн була йому найбільш близька. Вона й дотепер писала йому дружні, дотепні листи, запевняла його у своїй незмінній відданості і бажала йому успіху в його лондонському підприємстві. А тепер він одержав від неї коротеньку записку: Керолайн повідомляла, що їй мають зробити операцію апендициту. Їй хотілося побачити його хоча б на годину-дві. Їй так багато потрібно сказати йому. І оскільки він в Америці, то, можливо, він зможе приїхати. Відчуваючи, що це його обов’язок, Ковпервуд вирішив поїхати до Чикаґо й побачитися з нею.

Досі Ковпервуду ще ніколи в житті не доводилося сидіти у постелі якоїсь зі своїх коханих навіть при дріб’язковому захворюванні. Його в таких випадках не запрошували: усі його скороминущі романи були завжди пронизані відчуттям молодості, веселощів, краси. А тепер, приїхавши до Чикаґо й побачивши Керрі (так він називав Керолайн), що страждає від нестерпного болю, — її повинні були от-от відправити в лікарню, — він мимоволі задумався над тлінністю людського існування. Однією з причин, чому Керолайн попросила його приїхати, було також те, що вона хотіла з ним порадитися. Бо, якщо все скінчиться не дуже добре, сказала вона доволі бадьо­ро, вона просила його виконати одне її бажання. Вона мала в Колорадо сестру з двома дітьми, яку дуже любила, і хотіла перевести на її ім’я деякі облігації. Свого часу сам Ковпервуд порадив їй придбати ці облігації, і тепер вони лежали на її ім’я в його нью-йоркському банку.

Він поспішив перетворити на жарт її побоювання про смерть — адже він старше її на двадцять п’ять років, — але про себе він подумав, що все можливо. Звісно, вона може вмерти, як можуть померти і Лорна, і Береніс, і будь-хто. І насправді наскільки марною є боротьба, в яку він уступив у свої шістдесят років мало не з юнацьким ентузіазмом, а от Керолайн, у тридцять п’ять, страшиться того, що дуже скоро, можливо, для неї все скінчиться. Дивно. І сумно.

Одначе побоювання Керолайн справдилися, і вона померла за дві доби після того, як її привезли в лікарню. Почувши про її смерть, Ковпервуд розсудив негайно поїхати з Чикаґо, оскільки все місто знало, що вона була його коханкою. Однак перед від’їздом він послав за одним зі своїх чиказьких адвокатів і докладно пояснив йому, що і як по­трібно зробити.

І все-таки смерть Керолайн не виходила в нього з голови. Ця жінка була настільки живою, мужньою, дотепною, навіть коли вона їхала до лікарні. Останнє, що вона сказала, коли він пошкодував, що не зможе поїхати з нею:

— Ти ж знаєш мене, Френку. Я сама собі найкращий акомпаніатор. Тільки не від’їжджай, поки я не повернуся. Мене ще вистачить на кілька дуетів.

Але вона не повернулася. А з нею назавжди пішли і його найкращі чиказькі спогади, — про час, коли він вів свою епічну боротьбу й уривав вільну хвилинку, щоб побачитися з нею. І от Керолайн не стало. Ейлін теж, по суті, пішла з його життя, хоча вона начебто й поруч. Пішла й Гейґенін, і Стефані Плейто, і інші. А він живе. Скільки йому ще залишилося? І його раптом охопило нестримне бажання повернутися до