Читати книгу - "Йдемо зі мною, Василино, Ольга Островська"

Найголовніше, що я розумію в наступні пів години, це те, що, якби не було мене, Арід точно дістався б до краю аномальної зони у два-три рази швидше.

Коли він схопив мене за руку і потягнув уперед, з кожною хвилиною все більше прискорюючи крок, я ще спочатку трималася, як могла, перейшовши на біг, щоб поспівати за ним. Але ми все мчали по рівнині до тих дивних скель, все бігли, і незабаром я, якось несподівано для себе, реально почала видихатися.

І теж нарешті відчула, що навколо коїться якась страшенно неприємна фігня. Ноги стали буквально пудовими. На кожне плече наче навісили по гирі. Голова дуже швидко розболілася від бігу і дивного гулу, що гнітюче вібрував в повітрі, а серце калатало так, що здавалося, ніби воно ось-ось розірветься в грудях.

Визнавати свою слабкість у той момент, коли від моєї витривалості залежала наша безпека, страшно не хотілося, але спіткнувшись і тільки завдяки міцній хватці чоловічої руки не полетівши шкереберть на землю, я зрозуміла, що от саме зараз і потрібно виконувати одну з обіцянок, які давала куарду на початку нашого спільного шляху.

− Аріде, вибач, я більше не можу, − голосно покликала я чоловіка, який зосереджено рухався вперед і явно примудрявся на ходу ще й творити щось з простором навколо нас. Може шукав укриття?

Варто було подати голос, як він тут же пригальмував, озирнувшись на мене. Нахмурився, притягуючи ближче, стираючи з-під носа кров, що пустилася звідти невідомо коли, і по-хазяйськи накриваючи мій лоб гарячою долонею. Кілька секунд прислухався до чогось у мені, хмурніючи й з досадою стискаючи губи.

− Вибач, маленька. Не помітив, що по тобі настільки б'є. Чутлива ти в мене дуже, а моє чуття зараз навпаки майже повністю збите. Треба швидше сховати тебе. Нумо на спину – далі понесу.

− Тобто як на спину? − здивувалася я.

− Буквально, Васю. Хутчіше, інакше понесу на плечі! − різко скомандував куард, наступаючи на мене.

На плече я не хотіла точно. Це лише звучить романтично, хоча теж спірне питання, а насправді це боляче та неприємно. А якщо ще Арід зі мною бігти пуститься... мій сніданок точно попроситься назад. Так що сперечатися я перестала відразу, навіть не почавши до пуття. І покірно полізла своєму куардистому коханцю на спину, обхопивши його за шию руками, при цьому намагаючись не стискати сильно, а за талію − ногами.

Влаштувавши мене зручніше, Арід коротко звелів триматися міцніше і побіг. Ну, як побіг? Він помчав з просто нелюдською швидкістю, явно махлюючи із законами фізики. Іноді стрибаючи на величезні відстані, а іноді навіть левітуючи, щоб подолати особливо складні ділянки шляху без затримок, змушуючи мене задихатися то від страху, то від захоплення. Називається, відчуй себе Беллою Свон верхи на Едварді. Незабутні враження.

У такому темпі ми дісталися скель вже за хвилин десять. Я навіть уявляти не стала, скільки крокувала б сюди своїм ходом. А далі Арід почав шукати для нас це саме укриття. Вибрав він невелику печеру невизначеної форми, де й всадовив мене разом із речами. Ще раз потримався за мій лоб, поцілував у губи й наказав сісти і по можливості не рухатися, доки він буде зайнятий створенням захисного купола навколо нашого прихистку.

І от уже хвилин п'ятнадцять я сиджу, притулившись спиною до стіни печери, що бентежить око всіма відтінками червоного, і спостерігаю за мовчазною неоновою статуєю, що зветься Арідом. Куард застиг біля входу в наше укриття, злегка розвівши в сторони руки, і я буквально бачу, як викривлена ​​арка входу затягується каламутною пеленою, що поступово відсікає нас від світу зовні. Коли вона починає переливатись молочно-блакитним світінням, чоловік нарешті відмирає, втомлено опускаючи плечі.

Повільно повертається до мене, обводить напруженим поглядом і, мабуть, переконавшись, що його наказ я старанно виконую, задоволено посміхається. Крокує до мене й опускається поряд на кам'яну підлогу печери.

− Як ти? Ще щось відчуваєш зараз? Я постарався встигнути сховати нас до того, як буря розгуляється на повну силу.

Я старанно прислухаюся до себе, аналізуючи свій стан. І чесно описую йому свої відчуття.

– Ну, щось таке відчуваю неправильне довкола, ніби простір гуде. Але осторонь. На мене це вже майже не діє. І мені більше не здається, що зараз до землі придавить.

− Чудово, − киває куард, притягуючи мене до себе на коліна і змушуючи сісти верхи. Заривається обличчям у шию, притискається губами до чутливої ​​шкіри біля вуха. І додає повчально: − Тепер розумієш, чому нам ніяк не можна робити дитину зараз?

Від несподіванки цього питання я мало не підстрибую у нього на колінах. Але мене утримують сильні руки, стискаючи так, що не рипнутись.

– Що означає, чи розумію? Це я чи розумію? − все-таки намагаюся відсторонитися, сердито пирхаючи. Наче це я від нього чогось вимагаю?

Але всі ці борсання залишаються без уваги. Куард, посміюючись, заривається своєю п'ятірнею мені у волосся на потилиці, фіксуючи голову, і просто затикає рот поцілунком. Проводить язиком по моїх губах, вимогливо проникаючи всередину, і відразу обережно опускає на гладку підлогу, навалюючись зверху.

Безпорадно вдаривши його по плечах, обурено застогнавши йому в рот, я сама не помічаю, як невдовзі починаю відповідати, цілуючи безсовісного куарда, і вже сама розводжу ноги, дозволяючи чоловікові лягти між ними. Занадто сильна спокуса знову відчути все те, що я відчуваю лише в його обіймах. Надто мені хочеться знову цього куарда. Та й потребує він цього. Я відчуваю.

За непроникною пеленою, що закриває наш прихисток, незабаром починає божеволіти навколишній світ, гул підіймається такий, що вуха закладає, простір викривляється, то блискаючи блискавками, то проникаючи в нашу печеру чорнильною пітьмою, а ми надовго випадаємо і з часу, і з цього самого простору, повністю віддавшись черговому лікувальному поцілунку.

Але зрештою Арід з відвертим небажанням від мене відривається. Притискається своїм чолом до мого, важко дихаючи й гладячи мою шию шорсткими пальцями.