Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова 📚 - Українською

Читати книгу - "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Кохаю. Цілую. Твій дах" автора Марина Комарова. Жанр книги: 💛 Любовні романи / 💙 Сучасний любовний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 69 70 71 ... 86
Перейти на сторінку:

- Знала і знаю, - фиркнула вона. - Тут хвилинах в п'ятнадцяти їзди цілодобовий грузинський магазин з прекрасним шашликом, вином та хачапурі. Можна туди?

Я мимоволі проковтнув слину.

- Адресу, сестро, адресу!

Віта подивилася на мене з якимось малопоясненими веселощами. Хм, що таке-то? Невже там надо тілом розплачуватися?

Слава богу, ця підступна жінка тільки хмикнула і продиктувала адресу. Через десять хвилин я вже чекав таксі та... раптом усвідомив, що, незважаючи на ніч в потязі і забіг з прибиранням, відчуваю себе добре. Мені подобається ця південна осінь. Подобається маленька квартира Віти, нехай і трохи затоплена. А ще мені подобається сама Віта, і робити вигляд, що це не так, я не збираюся.

З-за рогу з’явилося таксі і через кілька хвилин пригальмувало біля мене.

Ще раз вдихнувши вологий осіннє повітря, я сів у машину і зрозумів, що сьогоднішній день обов'язково буде хорошим...

Їхали і правда десь хвилин п'ятнадцять. Я з цікавістю розглядав будинки, дороги і поки ще нечисленні машини. Місто тихе в порівнянні зі столицею, де життя кипить в будь-який час доби. Але при цьому не скажу, що чимось гірші або кращі. Просто інше.

Коли ми з Маріанною були маленькі, придумали казку, що у кожного міста є своє обличчя, примхи і побажання. Кого-то місто приймає, а кого-то всіляко виштовхує подалі за свої межі. Чому так - знають тільки самі міста. Ну і їх охоронці - Городові. У Городових немає свого минулого, але є минуле, сьогодення і майбутнє всіх жителів відразу. А ще...

Машина м’яко пригальмувала, і я відволікся від власних думок.

- Приїхали, - сказав таксист. - Ви говорили, треба почекати?

- Так, - кивнув я, відкриваючи дверцята. - Я швидко, не переймайтеся.

- Мені-то нічого, - знизав той плечима і виразно глянув на лічильник.

Я тільки посміхнувся. Ну так, згоден. Простий не так вже й поганий, коли за нього заплатять. Знову ж паливо збережеться, та й нерви целее будуть.

Двері магазинчика виявилася важкими, плюс ще сходинка. Тільки дивом вдалося утримати рівновагу. Голову тут же закружляли божественні аромати м'яса, печеної скумбрії, овочів на грилі, грибів з бринзою...

Ялинки-палиці, після того, як у мене з'явилися Віта і Віталік, я став гастроманьяком.

- Обережніше, - сказали мені, послаблюючи хватку.

З подивом я усвідомив, що чую голос Грабара. Підняв голову, і точно - він! Тільки зараз ніякого офіціозу: шкіряна куртка, джинси, сорочка. І вид такий... як у задоволеної життям людини, не інакше.

- Щось не спиться ж деяким, - тільки і зміг сказати я.

- А я жайворонок, - розвів він руками. - І живу з ще більш суворим жайворонком, якому не спиться вранці.

- А як ти тут опинився? - поцікавився я, розглядаючи асортимент на вітринах.

Одне питання: якщо Віта ось таке їсть, то яким чином зберігає дивну фігуру? Ех, жінко... Ім'я тобі загадка.

- Я взагалі-то тут народився, - тихо засміявся Олег, - приїхав провідати Яну, стару подругу.

Це вона, чи що, суворий жайворонок?

Ні, нічого особистого, але цікавість, здається, пересилює хороші манери. Або це я від Віталіка всякої гидоти набрався?

- У Яни раптово завелося ціле котяче сімейство, - продовжив Олег, спостерігаючи, як миловидна дівчина в чорному в коричневому костюмі з логотипом магазину виносить і упаковує свежепожаренний шашлик. - Вона частину відвезла рідні чоловіка, але все одне залишилися кошеня та доросла кішка. Намагається спокусити забрати їх.

- Спокусити або забрати? - уточнив я перед тим, як зробити замовлення.

Олег тільки хмикнув.

- Моє «спокусити» чекає не дочекається сніданку. Тому зараз побіжу годувати та догоджати. Так, до речі, а ти як тут опинився?

- Приїхав допомогти... - почав було я і затнувся. Хоча кому яка різниця? - Своїй дівчині.

- О, - посміхнувся Олег. - Це похвально. Моя одеська тітка це неодмінно б оцінила, якби цією дівчиною була саме вона.

Я тихо розсміявся. Ми попрощалися на теплій дружній ноті, і Грабар вийшов з магазину. Я йому навіть трохи позаздрив. І тут добре, і в Одесі рідня, і в Києві не чужий, і в Москві знайшов своє місце. Велика сім'я і багато друзів - це завжди здорово. Сам так хочу. До речі, цікаво, у Віти як з ріднею? І треба зателефонувати Маріанні, а то так і забуде, як я виглядаю.

Вже коли ми їхали назад, я почав нервувати. Як себе вести? Ні, я прекрасно знаю, чого хочу. Але ж можна десь зробити щось не так, образиться ще. Чорт знає цих жінок...

- От уже люди, - подав голос таксист. - Ранок, а розряджені ніби на маскарад. Ось дорогу перейшов; до цього тут теж один стояв. Те на машину мою витріщався, то на магазин, ніби чекав чогось. Чорний такий весь, а мордень біла. І на куртці металева змія. Неформалів розвелося з самого ранку!

- Змія? - задумливо повторив я, трохи насупившись.

1 ... 69 70 71 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кохаю. Цілую. Твій дах, Марина Комарова"