Читати книгу - "Я (не) втечу від тебе., Марі Керімей "

Глава 39

Пройшло пів року

Після того злощасного дня уже пройшло чимало часу. Я втамувала свій біль. Стала сильнішою. З рідною почала нормально спілкуватись. Ми й дійсно стали, мов рідні. Мов сестри я сказала. Адже після того, як вона розповіла мені свою історію, я ридала разом з нею.

Виявляється з нею була схожа ситуація, як в мене з Олександром. Тільки мій Олександр змінювався, а батько робився ще жорстокішим. Хоча при нас і на людях, він був люблячим чоловіком. Але це не завадило йому вбивати маму кожен день, як морально, так і фізично. Бив там, де не видно людському оку. А я, дурепа, думала, що мої батьки померли в великій любові. 

Тільки от про «померли» я правильно висловилась. Бо вони таки загинули, але не від палкої любові. Я маю на увазі, що вони померли зсередини. Тільки мама відродилась, мов фенікс із попелу, а тато почав гнити зсередини, мов той труп. 

Мама таки підтвердила, що Чон є моїм біологічним батьком. Вони покохали один одного випадково і з першої зустрічі. Тоді мама була у повному відчаї. Тато тоді її мало не вбив і вона пролежала в лікарні ледь не цілий місяць. 

Про Маріель теж розповіла. Але про неї вона говорила з сумом. І казала, що вона копія свого батька. Та я й сама переконалась у цьому, коли вона мене мало не вбила.

— Мамо, чому я не знала про рідну сестру? — якось запитала я її, коли ми сиділи у ванні й вона розчісувала моє вологе волосся. 

— Тому що твій батько заховав її від усіх. Навіть від мене, — сумно посміхнулась вона. 

— А чому мене залишили? — підняла я на неї погляд. 

— Бо ти була для нього бажаною, — кривилась вона. 

— В якому сенсі? Адже сестра на два роки за мене старша, — зітхаю з осудом і дивлюсь в одну точку. 

— Тому що вона зачата в повному опорі. Я тоді билася в істериках і випльовувала різну гидоту.

Я бачила на її обличчі та в очах застиглий біль. 

— А коли я мала бути, ти не чинила опору? — подивилась я на неї допитливим поглядом. 

— Ні, — похитала вона головою. — У мене тоді був Чон. І він вселив мені віру в краще. Я не сказала твоєму батькові, що ти від іншого. Та й Чону тоді про тебе не говорила. Ентоні відтоді дійсно змінився. Став більш поблажливим і рідко застосовував силу. Чон поїхав і ми з твоїм батьком ставали ближчими. Наче налагоджувалось все і він навіть пообіцяв мені привезти додому Маріель. Але все змінилось тоді, коли я отримала листа від Чона. Скоріше не я. Його перехопив Ентоні. Тоді він мало не вбив мене. Але на мій порятунок приїхав Чон. В тому листі він так і написав... «Кохана, я повертаюсь. Чекаю нашої зустріч.і» От тоді й настали знову мої муки, — я відчувала її біль. Вона тремтіла від спогадів. Я не могла їй зарадити. 

— Але все закінчилось добре, — зітхаю. 

— Звісно. Ти зі мною і скоро я заберу Маріель до себе і ми станемо однією великою родиною, — щиро посміхалась мама. — Тепер уже нам не завадить Ентоні Вайс. Ми станемо щасливі, — повторювала вона мені кожного разу, коли ми були наодинці. 

Більше мені не потрібно було слів. Я знала про її внутрішній стан і мені цього було досить. Вона моя мати, моя кров. Я не буду її засуджувати. У неї були причини не потикати носа в Париж. Та і я в дитячому будинку не була такою й нещасною. Друзів мала, квартирку купила і мала роботу й освіту. Тому немає, на що ображатись. 

З Олександром я більше не спілкувалась. Серце линуло до нього кожної хвилини, але розум відштовхував. не дав мені зрозуміти його. Він хотів мене, то міг просто змінитися. Навіщо ставати на бік свого ж ворога. Навіть не знаючи причини смерті свої батьків. 

Має силу грошима, але не має мислення. Якось так я це розумію. Знаю, що він заплутався. Знаю, що кохає, як і я його. Але переступати більше через себе я не збираюсь. Досить страждати. Хоча й без нього я страждаю, але цей біль, лише зміцнює мене. Додає мені силу в себе. 

Я, до речі, не розповіла вам гарну новину. В Китаї я знайшла роботу в престижній юридичній фірмі. І тепер захищаю права жінок, які постраждали від домашнього насилля. Мені подобається моя робота. Я тут можу дати відсіч усім сволотам, які ходять по цьому світу і радіють життю. 

Моя робота стала для мене відрадою. Моєю душею. Я тепер, окрім неї, нічого не помічаю. Живу лише фірмою і справами. 

Ось і зараз, я прокинулась у своєму королівському ледь не трьох спальному ліжку. Потягнулася та посміхнулась сонечку за вікном.  Встала та підійшла до вікна, обійняла себе двома руками та дивилась на красу. Квітучі дерева, які так непримітно гойдались. У Китаї вони особливо прекрасні. Особливо сакури, якими я не перестаю захоплюватись. 

Прийняла душ і спустилась на кухню, де мене  зустріла усміхнена мама й тато. Так! Я стала називати Чона татом. Адже це ж правильно, бо він і є моїм біологічним батьком. 

— Привіт усім! — щасливо вигукнула я з посмішкою на вустах. 

— Привіт, доню, — промовили вони одночасно і ми засміялись. 

Тато відклав газету в бік та почав пити каву. Мама подала мені сніданок, а я тим часом підперла підборіддя двома кулаками і милувалась цією картиною. Я вперше відчуваю себе на своєму місці. Навіть серце спокійне. 

Як я мріяла знову побачити таку ідилію сім'ї. І ось моя мрія стала реальністю. І я знову пощипую себе, щоб запевнитись, що не сплю. 

Але й не сплю.

Доїдаю смачний суп зі свинячих вушок і цілую маму у щічку. Японська кухня мені відразу сподобалась. Така смачна, що пальчики облизуєш. 

Прощаюсь із рідними та поспішаю на роботу. Сідаю у свій «Спартак» і рухаюсь назустріч новим пригодам. 

Заходжу на фірму та прямую до свого кабінету. Щаслива посмішка та й сама свічусь від щастя. Відчиняю двері та заходжу. Кладу сумку на стіл та сідаю на велике масивне крісло. Кілька разів видихаю і переконуюсь, що я щаслива. Я вільна!