Читати книгу - "(не) Колишні, Таня Смолярчук"

Не знаю кого в цей момент я ненавиділа більше: себе, його, чи Рому який  так вміло зруйнував моє життя...

Сльози душили і лилися знову і знову, хоч я вкотре прохала саму себе припинити..Але біль розлуки, біль втрати це не те що можна здійняти однією таблеткою.Він нікуди не йде, а лишається пліч-о- пліч зі мною..

Від моїх ридань мене перервав телефонний дзвінок..

Телефонувала вихователька Насті і повідомила що у моєї донечки піднялася температура, а в Андрія вимкнений телефон..

В цей момент, я згадала про найцінніше що є в моєму житті і дуже злякалася від почутого.Не має нічого жахливішого в житті будь- якої мами, як те коли хворіють діти.

Це найбільший мій страх..

Іншу решту дня ми з Настею провели у сімейного лікаря, і коли він запевнив мене, що нічого жахливого не трапилося і це звичайна застуда ми поїхали додому..

Я сподівалася, що Андрій до цього часу вже охолов і повернувся.Думала ми зможемо спокійно все обговорити, та його не було.

Він не прийшов і наступних декілька днів, вперто продовжуючи ігнорувати мої дзвінки..

Тому я прийняла для себе дуже важливе рішення..

-Насть!- зайшовши до кімнати доньки- збирай речі ми їдемо!

-Їдемо?Куди?

-Потім, все потім люба..

Я знала, що рано чи пізно Андрій таки повернеться додому, тому написала йому листа і лишила на тумбочці в прихожій, поклавши на бумагу каблучку, яку він мені подарував, і пластикову карточку...