Читати книгу - "Під чужим прапором. Пригоди Марка Шведа. Книга 3"

Можливо, подумалося Маркові знову, вона у нього єдина, інакше начепив би скромнішу…

Протекцію Шведові у Сікрет Сервіс ще кілька років тому склав його тесть, Річард Сеймур. Власне, британець давно, ще у Стамбулі, довго й уважно приглядався до майбутнього зятя, розуміючи, що рано чи пізно українські розвідники будуть змушені шукати притулку у Великій Британії чи Франції. Для Марка усе полегшила сама доля: з благословення Всеволода Змієнка пристав на пропозицію батька Елізабет, старого й досвіченого розвідника, — не просто підтримувати зв’язки з британською спецслужбою, а стати одним із її співробітників.

Старий Сеймур розумів: Марко, безперечно, буде цікавим для С.І.С. як людина, що добре орієнтується у радянських реаліях, і тому сам протегував за нього перед своїм давнім колегою, Г’ю Сінклером, генеральним деректором МІ-6. А той, звісно, не зміг оминути такої нагоди, бо не приховував своєї відрази до совєтів, називаючи повзучу світову експансію СРСР головною загрозою для Великої Британії. Тож мати серед працівників розвідки людину, що не тільки розділяє його погляди, але й має досвід протистояння тій експансії, вважав за подарунок долі, хоч і не поспішав допускати Шведа до серйозної роботи.

* * *

— Містере Флемінг, ви маєте зачекати тут! — раптом звернувся до Яна зализаний чолов’яга, вирвавши тим самим Марка з полону власних роздумів.

Флемінг зробив круглі очі, стрельнув гострим поглядом у супровідника.

— Чого 6 це? Мені було наказано донести до містера Мак-Міллана певну інформацію, супроводити його сюди… Чого це я не можу увійти разом із ним?

Чолов’яга залишався незворушним, наче кельтський мегаліт.

— Сер, — безапеляційно мовив він, — ми вдячні вам за допомогу, але у даному випадку розмова буде виключно з містером Мак-Мілланом. Ви ж зачекаєте тут або на вулиці. Усі необхідні інструкції отримаєте вже найближчим часом… Наше ж керівництво — керівництво МІ-6 — і так робить вам честь, допустивши до певної інформації.

— Тобто… — темні Янові очі запалахкотіли вогнем.

Марко, спостерігаючи той погано прихований гнів, ледь стримував посмішку.

— Яне, чого ви завелися, справді? — запитав тихо.

— I все ж… я пройду разом із містером Мак-Мілланом, — вперто проказав Флемінг. — Це завдання для нас двох, як, зрештою, я розумів до цієї миті!

Чолов'яга у картатому костюмі лише знизав плечима і похитав головою.

— Містере Флемінг…

— Що «містере Флемінг»? — не вгавав Ян. Його голос лунав загрозливо-сердито і занадто гучно.

— Де ваша стриманість, сер? — з легким докором запитав, мов нічого й не сталося, супровідник. — Майте терпіння! Усьому свій час!

— Не говоріть зі мною, наче я дитина, а ви — моя матуся… — прошипів Флемінг просто йому в обличчя. — Я не дозволю.

— Містере Флемінг, — розмірено повторив чоловік із тим самим виразом мегалітичного спокою на обличчі. — Не треба випереджувати події і дратуватися! Кожен із вас буде виконувати свою частину роботи. Ви не розумієте усіх складнощів завдання, сер…

— Сер… ви мене бісите! — кинув Флемінг. — Ви і ваша дурнувата краватка!

— Погляньте сюди! — раптово різко промовив чолов'яга, імені якого Марко все ще не знав. Він торкнувся рукою вузла своєї яскравої, червоно-синьо-білої краватки, просто центру британського міні-прапора.

Флемінг мимоволі перевів свій погляд на той вузол.

Тільки тепер Марко зрозумів: незугарна яскрава краватка, що аж ніяк не пасувала до картатого костюма цього незнайомця, виконувала роль чогось на кшталт гіпнотичної спіралі ілюзіоніста.

— Ви заспокоїтеся, містере Флемінг, і більше так голосно не розмовлятимете, — рішуче промовив провідник. — Зараз ви присядете і дочекаєтеся, поки ми з містером Шведом повернемося до вас, а потім залишите цю будівлю у стані абсолютного умиротворення і спокою. Запам’ятайте, — правив далі він, не зводячи погляду із Флемінга, — ваша дратівливість шкодить вам і справі! Повторіть!

Флемінг незмигно дивився на краватку й наче уві сні промовив услід за чолов’ягою:

— Моя дратівливість шкодить мені і справі…

Далі покірно присів на один зі стільців під стіною із абсолютно миролюбним виглядом, наче отого спалаху гніву і не було якусь мить тому.

— Отож-бо! — з легкою посмішкою, першою за увесь цей час, проказав чоловік. — Ходімо, містере Мак-Міллан, на вас чекають.

Марко здивовано обійшов Флемінга, послідував за «картатим».

— Що ви з ним зробили? — запитав подивовано у свого супутника.

— Нічого особливого, просто трохи заспокоїв, — байдуже відповів той. — Містер Флемінг занадто емоційний. Все має бути або по-його, або ніяк! Це, звичайно, іноді стає в пригоді. Але не завжди…

— Ви праві, — погодився Марко, заходячи вслід за ним до кабінету. — Але то йому ніяк не зашкодить?

— Містеру Флемінгу? — не обертаючись, промовив «картатий». — О, ні, звісно. Навпаки, благотворно подіє на його нервовий стан. Він почуватиметься абсолютно нормально навіть за нашої відсутності. Просто не дратуватиметься даремно.

Вони увійшли у вузький, довгий коридор, пофарбований у гидкий світло-гірчичний колір. Марко йшов слідом за незнайомцем і намагався призвичаїтися до дивного, незвичного відчуття всередині себе.

У кінці коридору були ще одні двері, оббиті гладкою чорною шкірою.

— Вам сюди, — досить люб’язно промовив чоловік. — Я ж повернуся до виконання своїх обов’язків, але коли вийдете — я чекатиму вас отут і супроводжу із містером Флемінгом до виходу.

«Картатий» уже взявся однією рукою за ручку дверей, та Марко зупинив його.

— Зачекайте ще одну мить…

— Слухаю, — так само люб’язно промовив супровідник.

Марко здивовано подивився на цього дивакуватого, безликого чоловіка, перевів погляд на його яскраву гіпнотизуючу краватку.

— Скажіть… містере…

— Селфрідж. Мене звуть Селфрідж, — нарешті відрекомендувався незнайомець. — Ми давні знайомі з вашим тестем, містером Сеймуром, і давні друзі… Я недавно бачився з ним, — додав він. — Перед його поверненням до Стамбула. Річард розповів мені про вашу проблему після поранення… Я гадав, усе вже позаду…

Марко кивнув.

— Що є, то є…

— Коротше кажучи, — продовжував Селфрідж, — мусимо то вирішити, бо я приклав багато зусиль, щоб наше керівництво було прихильним до вашої кандидатури.

— О… дякую, — відповів Марко. — Уявляю, яка то була складність, я ж не англієць, не випускник Оксфорду чи Кембріджу…

Селфрідж згідно кивнув, прочинив перед Шведом двері і впустив його до похмурого, проте достатньо ошатного кабінету.

— Так, містере Мак-Міллан, ви добре поінформовані, — проказав він, вказуючи на крісло. — У керівництва нашого управління є така слабкість — надавати перевагу співвітчизникам, випускникам Оксфорду та Кембріджу. Проте… — Селфрідж розвів руками. — МІ-6 — не Орден Підв’язки, відкритий лише для кола осіб певного статусу чи королівської крові. Ми усвідомлюємо виклики часу і нас цікавлять