Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

— Я роблю все, що можу, Софіє.

— Неправда. Ти так думаєш, але це неправда. Невже ти не розумієш? Ти повертаєш його до життя.

— Я книжку пишу. Це просто книжка, та й усе. Якщо не ставитися до цього серйозно, то як же я її закінчу?

— Але ж це не все. Я знаю, я відчуваю. Якщо ти хочеш, щоб наша родина заціліла, він мусить бути мертвий. Невже ти не розумієш? Навіть якщо він живий, він мусить стати мертвий.

— Ти про що? Звичайно, він мертвий!

— Це ненадовго, якщо ти продовжуватимеш у тому ж дусі.

— Але ж це ти мене підштовхнула. Це ти хотіла, щоб я написав книжку.

— Це було сто років тому, любий. Я так боюся тебе втратити. Я цього не переживу.

— Я вже закінчую, обіцяю. Ця подорож — ​останній крок.

— І що тоді?

— Побачимо. Не можу сказати, у що я влажу, доки не влізу.

— Оцього я й боюся.

— Поїхали зі мною.

— У Париж?

— У Париж. Ми можемо поїхати втрьох.

— Не варто, коли ми в такому стані. Їдь сам. Бодай повернешся лише в тому разі, якщо справді цього захочеш.

— Що значить «якщо»?

— Те і значить. «Якщо». «Якщо ти повернешся».

— Ти серйозно?

— Серйозно. Якщо так триватиме і далі, я тебе втрачу.

— Не говори такого, Софіє.

— Не можу не говорити. Ти, вважай, уже майже зник. Інколи мені здається, що ти розчиняєшся в мене на очах.

— Нісенітниці.

— Ти помиляєшся. Ми добігаємо кінця, милий, а ти цього навіть не помічаєш. Ти зникнеш, і я більше ніколи тебе не побачу.

8

У Парижі все чомусь видавалося мені масштабнішим. Небо було помітніше, ніж у Нью-Йорку, його примхи — ​разючіші. Воно постійно вабило погляд, і перші кілька днів я постійно за ним спостерігав — ​сидячи у своєму номері в готелі і вивчаючи хмари, я все чекав, наче ось-ось щось станеться. Наді мною котилися північні хмари, невпинно мінливі хмари мрії, збиралися у колосальні сірі гори, бризкали короткими дощами, розвіювалися, збиралися знову, закривали сонце, відбивали світло щоразу по-іншому. У паризького неба свої закони, незалежні від міста внизу. Будівлі солідні, заякорені в землі, незнищенні, а небо безмежне й аморфне, підвладне постійним потрясінням.

Перший тиждень мені здавалося, наче все стало з ніг на голову. Це місто Старого світу не мало нічого спільного із Нью-Йорком, із його повільними небесами й хаотичними вулицями, нудними хмарами й агресивними будівлями. Я опинився не в своїй тарілці і раптом засумнівався в собі. Я втрачав орієнтири, тож щонайменше щогодини мусив нагадувати собі, чому я тут.

Французька в мене була — ​ні туди, ні сюди. Словникового запасу вистачало, аби розуміти більшість почутого, але говорити було складно, траплялося, що слова не йшли, я не міг сказати навіть найпростіше. Була в цьому, напевно, якась втіха — ​відчути мову як набір звуків, опинитися на поверхні слів, де зникає значення — ​але водночас це виснажувало й замикало мене у своїх думках. Аби зрозуміти, що кажуть інші, я мусив мовчки перекладати репліку англійською, себто навіть коли все розумів, то лише через посередника: роботи вдвічі більше, результату вдвічі менше. Я не помічав ані нюансів, ані прихованих алюзій, ані підтекстів. У кінцевому підсумку, мабуть, не було б перебільшенням сказати, що я не помічав нічого.

Я все одно прямував уперед. На те, щоб почати розслідування, знадобилося кілька днів, проте варто було зав’язати перший контакт, наступні не забарилися. Прикростей, щоправда, не бракувало. Вишнєградський помер; мені не вдалося відшукати ліцеїстів, у яких Феншо викладав англійську; жінка, яка найняла Феншо у «Нью-Йорк Таймс», звільнилася ще кілька років тому. Цього слід було очікувати, але я сприйняв це як тяжкий удар, адже навіть найменша прогалина може виявитися фатальною. Ці білі плями нагадували, що хай би які успіхи я здобув деінде, завжди лишатимуться сумніви, а отже, роботу ніколи не буде завершено.

Я поговорив із Дедмондами, я поговорив із видавництвом мистецьких книжок, де Феншо працював, я поговорив із жінкою на ім’я Енн (як виявилося, таки його дівчиною), я поговорив із кінопродюсером.

— Що треба було, — ​сказав він мені англійською з російським акцентом, — ​те він і робив. Перекладав, готував саммері сценаріїв, трохи підпрацьовував привидом пера для моєї дружини. Кмітливий хлопака, але трохи не від світу цього. Дуже книжний, якщо розумієте, про що я. Я хотів, щоб він спробував себе в кіно — ​навіть запропонував оплатити йому уроки з фехтування й їзди верхи для картини, над якою ми працювали. Він гарненький, з того міг бути толк. Ось тільки він не зацікавився. Мовляв, у нього є справи важливіші. Щось штибу того. Та й байдуже. Та картина заробила мільйони, яке мені діло, хоче він грати — ​чи ні?

Можна було вивідати ще щось, але, сидячи у грандіозній квартирі продюсера на авеню Анрі-Мартен і чекаючи, коли він закінчить речення між телефонними дзвінками, я раптом збагнув, що далі можна й не слухати. Важило тільки одне питання, й на нього цей чоловік відповісти не міг. Якщо я лишуся і слухатиму далі, то почую ще деталі, ще непотрібні подробиці, ще зайві примітки. Я занадто довго вдавав, що пишу книжку, й поволі почав забувати, чому я тут. Досить, — ​сказав я собі у свідомому відлунні слів Софії, досить цього, а тоді встав і пішов.

Ніхто не стояв у мене над душею. Тут я не мусив надягати маску й дурити Софію, створюючи ілюзію зайнятості. Карнавал скінчився. Можна нарешті викинути свою книжку, якої не існує. Ті десять хвилин, що я йшов до свого готелю по той бік річки, я почувався щасливішим, ніж за багато місяців доти. Усе прояснилося і звелося до одним-однієї проблеми. Але щойно я визнав це, як зрозумів, яка ж паршива ситуація насправді. Я наближався до кінця, а Феншо так і не вистежив. Помилки, якої я шукав, так і не знайшлося. Не було ані підказок, ані доказів, ані сліду, яким я міг би піти. Феншо десь ховався і поховав ціле своє життя разом із собою. Доки він не схоче, щоб його знайшли, у мене немає жодних шансів.

Але я все одно простував далі, намагаючись сягнути кінця, самісінького кінця, сліпо поринав у останні інтерв’ю, не хотів здаватися, доки не переговорю з усіма. Я хотів подзвонити Софії. Якогось дня навіть дійшов на пошту й відстояв у черзі по міжнародні дзвінки, але дзвонити не став. Слова постійно мене зраджували, я запанікував від думки, що по телефону теж не впораюся. Та й що їй сказати? Натомість я надіслав листівку з фотографією Лорел і Гарді. На звороті написав: «А справжній шлюб завжди непоясненний. Поглянь на парочку по той бік. Це і є доказ, що все можливо, правда ж? Може, й нам час починати носити туфлі дербі. Не забудь принаймні прибрати у комірчині до мого повернення. Обіймай Бена».

З Енн Мішо я зустрівся наступного вечора, й вона аж стрепенулася, коли я ввійшов до кафе, де ми домовилися побачитися («Ле Руке», бульвар Сен-Жермен). Про Феншо вона нічого важливого не розповіла: хто кого поцілував, що сталося коли, хто що сказав, і таке інше. Все те саме. Згадаю тільки, що моя поява заскочила її зненацька, бо вона спершу прийняла мене за Феншо. На якусь частку секунди, так вона сказала, а тоді все розвіялося. Подібність відзначали й раніше, звісно, але ніхто ніколи не реагував так різко, так разюче. Мабуть, я теж