Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

щось бурмотів собі під ніс і кивав, але я не зважав. Так якийсь час і тяглося. А потім він це спробував при Феншо, і так вийшло, що це було трошки надто гучно, Феншо не міг його проігнорувати. То він спиняється, повертається до Різуна та й каже: «Ти що сказав?» А Різун такий весь крутий, надувається й каже щось типу «Та оце цікавлюся, коли з мавпочкою одружишся, голубок». Ну, Феншо завжди був мирний і добрий, справжній джентльмен, якщо ти розумієш, про що я, так що я нічого такого не чекав. Це як Халк у телевізорі — ​він раптом озвірів. Він розізлився, себто в шал упав, просто-таки не тямився з люті. Схопив Різуна за сорочку й пожбурив об стіну, затис і тримав, дихаючи в обличчя. «Більше такого не кажи, — ​сказав Феншо, і в нього очі горіли. — ​Більше ніколи такого не кажи, а то вб’ю». І коли він це сказав, якось вірилося. Він був готовий убивати, й Різун це розумів. «Та жартую я, — ​забелькотів він, — ​просто пожартував». І на тому все скінчилося, раз — ​і все. Це зайняло кілька секунд. А за два дні по тому Різуна звільнили. На щастя. Якби він лишився на довше, хтозна, що сталося б.

Я отримав десятки таких розповідей — ​у листах, по телефону, з інтерв’ю. Так тривало місяцями, з кожним днем матеріали розросталися, розповзалися в геометричній прогресії, зв’язки накопичувалися, мережа контактів урешті зажила своїм життям. Це був безмежно голодний організм, і я врешті зрозумів, що, дай йому волю — ​й він розростеться до розміру світу. Кожне життя торкається іншого, а те — ​наступного, і дуже швидко зв’язки стають незчисленні, незлічимі. Я довідався про товсту жінку у маленькому луїзіанському містечку; про ненормального расиста з татуюваннями на пальцях і незбагненним іменем. Я дізнався про десятки людей, про яких раніше не чув, — ​і всі вони були частиною життя Феншо. Може, воно й незле. Можна сказати, цей надмір інформації свідчив, що кудись я таки просуваюся. Врешті я перетворився на детектива, й моя робота в тому й полягала, щоб шукати докази. Я мусив знайти єдино правильний курс серед мільйонів випадкових деталей, мільйонів хибних здогадів. Але, по суті, нічого я поки не знайшов. Ніхто з них не бачився-не чувся з Феншо вже багато років, і якщо я не готовий сумніватися в кожному їхньому слові й почати розслідування щодо всіх співрозмовників, доводиться припускати, що вони кажуть правду.

Мені здається, зводилося все до питання методу. У певному сенсі, я вже й так знав усе, що можна дізнатися про Феншо. Нові відомості не додавали нічого важливого, не підважували того, що я вже знав. Інакше кажучи, Феншо, якого я знав, — ​це не той Феншо, якого я шукав. Десь відбувся злам — ​раптовий, непоясненний — ​і те, що розповідали мені різні люди, його не пояснювало. У кінцевому висліді, їхні свідчення тільки підтверджували: те, що сталося, статися не могло. Феншо добрий, Феншо жорстокий — ​це давні історії, їх я напам’ять знаю. Я ж шукав щось нове, щось, що навіть помислити не міг: цілковито ірраціональний акт, що прямо суперечив би його вдачі, перекреслював би все, що Феншо собою являв, перш ніж зникнути. Я кидався у незнане, проте щоразу, як приземлявся, розумів, що опинився на знайомому ґрунті, оточений достеменно знаними фактами.

Що далі я заходив, то більше звужувалися можливості. Може, це й на краще, не знаю. Єдине, що я знав напевно: з кожною поразкою мені лишається на один напрям пошуків менше. Минали місяці, більше місяців, ніж мені хотілося б визнати. Лютий і березень я присвятив пошукам Квінна, приватного детектива, який працював на Софію. Як не дивно, я не знайшов його й сліду. Здається, він кинув цей бізнес — ​ані в Нью-Йорку не працював, ані ніде інде. Певний час я переглядав повідомлення про нерозпізнані тіла, опитував працівників міських моргів і шукав його родину — ​і все марно. Я навіть був готовий винайняти іншого приватного детектива, щоб його знайти, але вирішив цього не робити. Досить із мене одного зниклого, вирішив я, поступово зуживаючи всі можливості, які мені лишалися. У середині квітня лишився останній шанс. Я почекав ще кілька днів у надії, що пощастить, але нічого не сталося. Вранці 21-го числа я нарешті зайшов у туристичну агенцію й купив квиток до Парижа.

*

Вилетіти я мусив у п’ятницю. У вівторок ми з Софією пішли купувати магнітофон. Одна з її молодших сестер збиралася переїхати у Нью-Йорк, і ми вирішили подарувати їй наш старий магнітофон. Ми вже кілька місяців хотіли його замінити, а тепер нарешті з’явився привід пошукати новий. Отже, у вівторок ми поїхали в центр, купили магнітофон і потягли на таксі додому. Ми поставили прилад туди ж, де стояв старий, а старий поклали у нову коробку. Добре вигадали, — ​подумали ми. Карен мала приїхати у травні, тож тим часом магнітофон треба десь тримати. Отоді і виникла проблема.

У нас, як і в більшості нью-йоркських квартир, простір для зберігання мотлоху обмежений — ​і, здається, вичерпався. Остання надія лишалася на комірчину у спальні, але підлогу там і так укривав шар ящиків — ​три вглиб, два заввишки, чотири по діагоналі — ​а на полицях місця не лишалося. У ящиках лежали речі Феншо (одяг, книжки, різний дріб’язок), відколи ми в’їхали. Ані Софія, ані я не вигадали, що з ними робити, коли вона збирала речі на старій квартирі. Ми не хотіли, щоб у новому житті нас оточували нагадування про Феншо, проте водночас і викинути їх наче неправильно. Коробки в комірчині — ​це компромісне рішення, і ми врешті навіть перестали їх помічати. Вони стали частиною домашнього ландшафту, як зламана паркетина під килимком у вітальні, як тріщина у стіні над ліжком, невидима у плині повсякдення. А тепер, коли Софія прочинила двері комірчини й зазирнула всередину, гумор у неї раптом змінився.

— Досить, — ​сказала вона, присідаючи перед комірчиною. Вона згребла одяг, який ми скидали на коробки, й заклацала вішаками, роздратовано розсовуючи те, що висіло. Цей раптовий спалах гніву, здається, був скерований радше проти неї самої, ніж проти мене.

— Чого досить? — ​Я стояв по інший бік ліжка й дивився їй у спину.

— Цього всього, — ​сказала вона, жбурляючи коробки навсібіч. — ​Досить із мене Феншо, досить його коробок.

— Що ти збираєшся з ними зробити? — ​Я сів на ліжко і став чекати на відповідь, але вона нічого не сказала. Я перепитав: — ​Що ти збираєшся з ними зробити, Софіє?

Коли вона обернулася до мене, я зрозумів, що вона ось-ось заплаче.

— Яка користь із комірчини, якщо ми нею навіть користатися не можемо? — ​Голос у неї тремтів, вона втрачала контроль. — ​Він же мертвий, так? А якщо він мертвий, то нащо нам увесь… увесь оцей… — ​вона жестикулювала, підбираючи слово, — ​мотлох? Ми ніби з трупом живемо.

— Якщо хочеш, я подзвоню в Армію порятунку, хай забирають, — ​сказав я.

— Дзвони негайно. Доки ми тут різного не наговорили.

— Подзвоню. Тільки давай спочатку відкриємо коробки і все переберемо.

— Ні. Я хочу, щоб усе забрали негайно.

— Одяг хай забирають, — ​сказав я. — ​А книжки я ще хочу потримати. Я збирався скласти список і перевірити, чи нема там нотаток на полях. Я за пів години впораюся.

Софія зиркнула на мене з недовірою.

— Ти що, правда нічого не розумієш? — ​спитала вона. А тоді встала, і з її очей таки покотилися сльози, дитячі, нестримні, вони стікали щоками, а вона їх наче й не помічала. — ​Я більше не можу до тебе пробитися. Ти просто не слухаєш,