Читати книгу - "Бар «Когут»"

— Казна-що, — промовив Тодд. Вони відступили до спальні, натягли на себе якісь речі й повернулися до вітальні. Полісмен дістав пару кайданків і скомандував:

— Ану розвернися!

— Ви точно знущаєтеся! Нащо кайданки? — запротестував Марк.

— Пельку стулив і розвернувся! — гаркнув полісмен, збираючись застосувати силу. Марк розвернувся, і той завів його руки за спину та зчепив їх кайданками. Інший полісмен закував Тодда, після чого їх виштовхали за двері. Ще один полісмен у формі чекав біля бордюра. Він курив, охороняючи дві патрульні машини округу Колумбія із заведеними двигунами. Марка запхали на заднє сидіння однієї, Тодда — другої. Гобарт зайняв переднє пасажирське місце, і, коли вони вирушили, Марк промовив:

— Наразі в місті воюють банди, торгують наркотою, ґвалтують і вбивають, а ви, шановні, заарештували двох студентів, які нікому не завдали шкоди.

— Та стули вже писок, га? — ревонув Гобарт через плече.

— А я не зобов’язаний стуляти писок. Нема в кодексі такого закону, де сказано, що я зобов’язаний стуляти писок, особливо, якщо мене заарештовано за нікчемний проступок, як-от зараз.

— Це не проступок. Якби ти щось петрав у законі, ти б знав, що це злочин.

— Але це визнають проступком, а вас судитимуть за неправомірний арешт.

— Я аж злякався, такий ти небезпечний. Краще помовч.

У машині, що їхала позаду, Тодд побіжно спитав:

— Вас, хлопці, мабуть, збуджує ось так вриватися посеред ночі та заковувати в кайданки?

— Не патякай язиком, — гаркнув полісмен, що сидів за кермом.

— Вибач, друже, але закон не забороняє мені патякати язиком. Я можу патякати все, що завгодно. Округ Колумбія на першому місті в країні за рівнем злочинності, а ви гаєте час, переслідуючи студентів.

— Така в нас робота, — сказав водій.

— Хрінова робота, еге ж? Мабуть, нам іще пощастило, що ви не привели загін спецпризначення, який розтрощив би нам двері та нашпигував кулями. Ото б ви збудилися, га? А ще можна вирядитися морпіхами й зненацька накидатися на людей.

— Зараз зупинюсь і сраку тобі надеру!

— Тільки спробуй, і вже завтра о дев’ятій ранку твою товсту сраку надеруть у суді. Гучним позовом у федеральний суд.

— Сам усе зробиш чи знайдеш справжнього адвоката? — спитав водій, і другий полісмен зареготав.

У машині, що йшла попереду, Марк не вгавав:

— А як ви нас знайшли, Гобарте? Хтось із Асоціації адвокатів напав на наш слід і викликав поліцію? Уявляю! До чого ж низько вас цінують, якщо посилають на такі дріб’язкові порушення.

— Я б не назвав два роки тюремного ув’язнення дріб’язком.

— Тюремного? Ні, Гобарте, я в тюрму не збираюся. Я просто найму якогось вуличного адвоката, можливо, навіть без ліцензії, і він дасть тобі десять очок наперед. Тюрма нам не світить. Заплатимо мізерний штраф, вислухаємо лекцію, пообіцяємо, що більше так не будемо, і вийдемо із зали суду на волю. Та що там, ми вже невдовзі повернемось до справ, а ти так і будеш ловити пішоходів-роззяв.

— Та стули вже писок!

— Нізащо в світі, Гобарте.

У Центральній тюрмі Марка з Тоддом витягли з машин і грубо заштовхали в двері підвального поверху. Як тільки вони опинилися всередині, кайданки зняли, а їх самих розділили. Протягом наступної години кожен із них заповнив бланки про прибуття, потім у них взяли відбитки пальців і зробили стандартні фотознімки їхніх мармиз для поліцейського архіву. Їх знов об’єднали в ізоляторі тимчасового тримання, де вони сиділи ще годину, впевнені, що їх запроторять до камери зі справжніми злочинцями. Проте о п’ятій тридцять їх відпустили під їхні особисті зобов’язання, повідомивши, щоб вони не залишали місто. У повістках їм було приписано з’явитися через тиждень у шостий відділ на перше слухання. Це місце вони добре знали.

Цілий ранок вони відстежували онлайн видання «Пост» і нічого там про себе не знайшли. Напевне, їх арешт не був інформприводом.

Вони вирішили зачекати, перш ніж; розповідати Золі про те, що виписано ордер на її арешт. Їй зараз і без того нелегко — крім того, вона в безпеці, поза досяжністю.

У себе на квартирі вони дві години підписували чеки від імені компанії — відшкодування клієнтам, які заплатили їм готівкою і тепер у скруті, бо їхні адвокати більше не в ділі. Хоч як їм не потрібні були гроші, вони не могли просто так залишити своїх клієнтів. Усього вийшло 11 тисяч доларів, розлучатися з ними було тяжко, але вони почувалися краще, розсилаючи конверти. Марк примудрився продати на стоянку вживаних машин свій «Бронко» за 600 доларів. Він отримав готівку, розписався, де треба, і ледь стримався, аби не озирнутися на стару руїну, на якій їздив останні дев’ять років. Як стемніло, вони завантажили новий настільний комп’ютер, кольоровий принтер і три коробки зі справами в багажник Тоддової машини. Покидали на заднє сидіння дещо зі свого гардеробу, випили востаннє по пиву в барі «Когут» і вирушили до Балтимора.

Поки Марк гаяв час у барі готелю, Тодд нарешті сказав батькам, що наступної неділі він школу не закінчує і зізнався, що не розповів їм усієї правди: навесні він фактично кинув навчання, наразі не має жодної роботи, у нього 200 тисяч боргу, і тепер він просто пливе за течією та переосмислює своє життя. Його мати розридалася, а батько на нього нагримав, і вся ця сцена вийшла навіть жахливішою, ніж він собі уявляв. Виходячи з дому, він сказав, що вирушає в довгу подорож і йому треба залишити машину в гаражі. Батько заволав, мовляв, ні, але Тодд усе одно її залишив, після чого пройшов пішки півмилі до готелю.

Наступного ранку Марк і Тодд сіли в потяг до міста Нью-Йорк. Коли він відходив від Пенн-Стейшн, Тодд розвернув «Вашингтон Пост». У підвалі на першій сторінці розділу міських новин був маленький заголовок: «Двоє заарештовані за незаконну юридичну практику». Їх описали як колишніх студентів Фоґґі-Боттому, які кинули навчання в юридичній школі, адміністрація якої нічого не коментує. Як і Маргарет Санчес із Асоціації адвокатів округу Колумбія. Ці двоє, як видно, блукали по міських судах і під вигаданими іменами продавали свої послуги клієнтам, яких регулярно представляли в суді. Неназване джерело описало їх як «доволі хороші адвокати». Колишня клієнтка сказала, що пан Апшо «дуже ретельно працював над її справою». Поточний клієнт сказав, що просто хоче повернути свої гроші. Зола Маал не згадувалася, хоча в статті