Читати книгу - "Іствікські відьми"

Іншим витвором мистецтва, який Александра не помічала раніше, була блискуча фігура оголеної жінки — манекен не зі звичною матованою шкірою й кінцівками на шарнірах, а ніби в стилі Кіенгольца[78] з притаманною йому агресивністю, але гладенька й мінімально окреслена на манір робіт Тома Вессельмана, зігнута, ніби її трахають ззаду, вираз обличчя пустий і м’який, спина рівна, як стільниця. Виступ хребта був прямий, начеб жолоб для стікання крові на столі для розділювання м’яса. Сідниці нагадували два білі мотоциклетні шоломи, зварені докупи. Статуя вразила Александру своїм блюзнірським спрощенням її самої, жіночої форми. З Фіделевої таці вона взяла ще одну «Маргариту», присмачену сіллю (те, що відьми бояться солі, — міф і абсурдний наклеп; селітра й олія з печінки тріски, обидва елементи, що асоціюються з християнським доброчестям, — от чого вони не зносять), і почвалала до Ван Горна.

— Я збуджена й мені сумно, — мовила вона. — Хочу прийняти ванну, викурити косячок і поїхати додому. Я поклялася няньці, що повернусь не пізніше десятої тридцять; це була вже п’ята дівчина, до якої я звернулась, і було чутно, як на фоні на неї гримає мати. Батьки не хочуть, щоб їхні діти наближались до нас.

— Ти розбиваєш мені серце, — сказав Ван Горн, виглядаючи спітнілим і спантеличеним після розповіді про геотермальне горнило. — Не поспішай. Я ще не навалився. У нас тут план. Скоро спуститься Дженні.

У налитих кров’ю очах Ван Горна Александра вгледіла нове світло; він виглядав зляканим. Але що ж могло налякати його?

Кроків Дженні не було чутно на встеленому килимом вигнутому марші сходів; вона увійшла до видовженої кімнати з волоссям, заколотим, як у Еви Перон, і вдягнена у блідо-блакитний банний халат, що волочився по підлозі. Над кожною з грудей на халаті прикрасою слугувало по три вишиті вирізи, схожі на великі петлі для ґудзиків, які Александрі нагадали військові шеврони. Обличчя Дженні, з його широким, округлим чолом і міцним трикутним підборіддям, було вимите до блиску й позбавлене будь-якого макіяжу; усмішка також не красувалася на ньому.

— Дерріле, тільки не напивайся, — сказала вона. — Коли ти п’яний, то мелеш іще більше нісенітниць, ніж коли тверезий.

— Але ж це його надиха`є, — сказала Зукі зі своїм натренованим зухвальством, але поводячись обачно з цією новою жінкою, що оселилася в цьому будинку й певним чином взялася тут головувати.

Дженні проігнорувала її, розглядаючись довкола, над їхніми головами.

— А де мій любий Кріс?

Зі свого закутка озвалася Ребекка:

— Молодий чоловік у більотеці читає свого журнала.

Дженні виступила на два кроки і сказала:

— Александро, поглянь.

Вона розв’язала оперізку й широко розкрила поли халата, виставляючи напоказ своє біле тіло з усіма його округлостями, невеличкими складочками, хмаринкою м’якенького волосся, меншою за руку. Вона попросила Александру глянути на гладенький наріст під однією з грудей.

— Як гадаєш, воно збільшується, чи то мені так здається? А ось тут, — сказала вона, ведучи пальці співрозмовниці до пахви. — Відчуваєш маленьке ствердіння?

— Важко так сказати, — мовила Александра, схвильована, бо ж такі дотики траплялися в темряві ванної, а не в такому сміливому флюоресцентному освітленні, як ось тут. — Ми від природи наповнені невеличкими затвердіннями. Я нічого не відчуваю.

— Ти просто не зосереджуєшся, — сказала Дженні й жестом, який в іншому контексті видався б любовним, взяла зап’ястя Александри своїми пальцями й повела її праву руку до другої пахви. — Тут також є якась така штука. Благаю, Лексо. Зосередься.

Легенька щетина зголеного волосся. Шовковистість нанесеної пудри. Попід цим усім — грудочки, вени, залози, вузлики. У природі не існує однорідних речей; всесвіт накидали від руки.

— Болить? — спитала вона.

— Я не впевнена. Але щось відчуваю.

— Я думаю, там нічого нема, — промовила Александра.

— А це може бути якось пов’язаним із цим?

Дженні підняла своє міцне конічне персо, відкривши прозорий наріст — крихітний шматок цвітної капусти, мопсяча мордочка чи просто розтягнута рожева шкіра.

— Не думаю. У всіх є таке.

Зненацька втративши терпіння, Дженні запнула халат і щільно затягнула підперізку. Повернулась до Ван Горна.

— Ти їм уже казав?

— Але ж, люба моя, люба моя, — сказав він, витираючи кутики своїх усміхнених губ тремтячими пальцями. — З цього ж треба зробити церемонію.

— В мене розболілася голова від випарів, та й, гадаю, годі вже церемоній. Фіделю, принеси мені склянку содової води, aqua gaseosa, o horchata, por favor. Pronto, gracias[79].

— Весільний торт! — вигукнула Александра з крижаним трепетом прозріння.

— От ти й скумекала, крихітко Сенді, — сказав Ван Горн. — До тебе дійшло. Я бачив, як ти штрикала його пальцем, — піддражнив він.

— Це не дуже схоже на манеру Дженні. Я все одно не можу повірити. Розумію, але не можу повірити.

— Краще вам повірити, дівчата. Ми з цією малою побралися вчора пополудні, о третій дня. У найбожевільнішого мирового судді в Апоноугу. Він заїкається. Ніколи не думав, що можна заїкатися й отримати суддівську ліцензію. Ч-ч-ч-чи, Ч-Ч-Ч-Ч-Ч….

— О Дерріле, не може бути! — вигукнула Зукі, її губи настільки натягнулися в безжальному оскалі, що аж виглянули западини над її верхніми яснами.

Збоку від Александри засичала Джейн Смарт.

— Як ви могли вчинити так з нами? — спитала Зукі.

Саме формулювання «з нами» здивувало Александру, котрій це оголошення зненацька різонуло в животі.

— Це так підступно, — не вгавала Зукі, на її обличчі закляк зичливий вигляд. — Ми хоча б подарували їй шторку для душу.

— Чи форми для запікання, — хоробро сказала Александра.

— Вона таки добилася свого, — сказала Джейн, вочевидь, до себе, але, ясна річ, так, щоб це могли почути Александра та інші. — Їй таки це вдалося.

Дженні стала на свій захист; її щоки пашіли:

— Не було тут чого добиватися, все вийшло дуже природно, все одно я проводжу тут весь час і, природно…

— І природно природа йде своїм бридким природним плином, — виплюнула Джейн.

— Дерріле, а тобі з того який зиск? — спитала в нього Зукі своїм щирим і мужнім репортерським тоном.

— Ой, та сама знаєш, — сказав він покірно. — Стандартний набір. Осілість. Надійність. Гляньте на неї. Вона прекрасна.

— Гівно собаче, — поволі промовила Джейн Смарт, ледве стримуючись.

— З усієї поваги, Дерріле, я хоч і в захваті від нашої крихітки Дженні, — сказала Зукі, — але вона якась ніяка.

— Та ну, годі вам, це що за прийом такий? — безпорадно сказав здоровань, у той час як його