Читати книгу - "Інститут"

Двоє чоловіків усілися в крісла-гойдалки на ґанку і стали наминати пончики. А Люк тим часом зосередився на вагонах, які чекали відправки на колії 3. Загалом їх було дванадцять, половина — криті. Певно, недостатньо, щоб скласти з них цілий поїзд до Массачусетсу, але решту можуть доправити з передаточного депо, де без діла їх стоїть штук п’ятдесят чи й більше.

Тим часом у пункт заїхала фура на шістнадцяти колесах і, вихитуючись, потулила через колії до вагона з написом «ПРОДУКЦІЯ ШТАТУ МЕЙН». За фурою слідував автофургон. З нього вийшли кілька чоловіків і взялися завантажувати в напівпричіп із вагона якісь бочки. Люк чув, як вони розмовляють іспанською, і зумів розібрати кілька слів. Одна бочка перекинулась, і з неї висипалась картопля. Чоловіки дружньо і добродушно засміялися, зав’язалася коротка картопляна перестрілка. Люк дивився на них із тугою.

Оператор і складач поспостерігали за перестрілкою з ґанку, тоді зайшли всередину. Фура поїхала, навантажена свіжою бульбою для «МакДональдса» чи «Бургер Кінга». За фурою відбув і автофургон. На станції стало безлюдно, але це триватиме недовго, бо знову може початись розвантаження і завантаження, і машиніст локомотива може підвезти кілька вагонів для товарняка, що відходить о десятій за розкладом.

Люк вирішив скористатися нагодою. Уже майже ви­йшов з-за покинутого критого вагона, аж раптом чкурнув назад, побачивши машиніста локомотива, який саме піднімався на гірку і прикладав до вуха телефон. Він зупинився на хвильку, і Люк уже злякався, що його викрили, але чоловік, вочевидь, просто завершував розмову. Він склав телефон до нагрудної кишені свого робочого комбінезона і промайнув повз Люків вагон, навіть не глянувши в той бік. Здійнявся на ґанок і також зайшов усередину будівлі.

Люк не став чекати, і цього разу він не тинявся, мов без діла. Він помчав униз гіркою, не зважаючи на біль у спині й натомлених ногах, перестрибуючи через колії та гальмівні позиції, ухиляючись від стовпчиків із датчиками руху. Серед вагонів, призначених на маршрут Портленд—Портс­мут—Стербридж, знайшовся один червоний, з написом «SOUTHWAY EXPRESS» — слова ледь помітні за графіті, що додавалося туди протягом довгих років експлуатації. Вагон виявився задимлений, безликий і суто утилітарний, але мав одну безперечну перевагу: розсувні двері були не до кінця причинені. Просвіт достатній, щоб один худенький хлопчик-відчайдух зміг ковзнути всередину.

Люк ухопився за помережану іржею ручку і підтягнувся. Просвіт таки виявився достатнім. Навіть ширший за той, який Люк прокопав під сітчастим парканом в Інституті. Здавалося, це було так давно, мов у минулому житті. Ребро дверей пошкрябало і без того хвору спину й сідниці, знову виступила кров, але за мить Люк уже заліз усере­ди­ну. Вагон був на три чверті повний, і хоча ззовні видавався нечупарним, усередині там пахло пречудово: деревом, фарбою, меблевим поліролем і машинним мастилом.

Уміст вагона — збірна солянка, що нагадала Люкові горище в тітки Лейсі. Але тітка зберігала старі речі, а тут усе було нове. Ліворуч стояли газонокосарки, тримери, повітродувки, ланцюгові пилки й картонні коробки з автозапчастинами та підвісними двигунами. Праворуч були меблі — деякі в коробках, але більшість замотані, мов мумії, в довгі ярди захисного пластику. Ще була піраміда з торшерів, що лежали на боці, по три замотані в повітряно-бульбашкову плівку. Ще — стільці, столи, двомісні канапки і навіть дивани. Люк підійшов до дивана, що стояв найближче до прочинених дверей, і прочитав супровідний документ, приклеєний скотчем до бульбашкової плівки. Диван (як, імовірно, й решта меблів) мав бути доставлений у «Першокласні меблі від Бендера і Бовена» в Стербриджі, штат Массачусетс.

Люк усміхнувся. Поїзд 4297 має лишити кілька вагонів у Портленді й Портсмуті, але цей прослідує до самого кінця маршруту. Удача поки не покинула Люка.

— Хтось мене любить там, нагорі, — прошепотів він, а тоді згадав про загиблих маму й тата і подумав: «Проте не сильно».

Він трохи посунув коробки «Бендера і Бовена» від дальньої стіни вагона і зрадів, коли побачив за ними купу гумових підкладок під меблеві ніжки. Запах у них був затхлий, проте без плісняви. Люк заповз у просвіт і якомога ближче підтягнув до себе коробки.

Нарешті він опинився в порівняно безпечному місці, мав стосик гумових підкладок, на яких можна полежати, — а Люк був виснажений, і не просто після нічної пробіжки, а після днів, сповнених неспокоєм і чимдалі більшим страхом, що передували його втечі. Але Люк поки не смів засинати. Раз він і справді задрімав, та тоді ж почув звук — це наближався маневровий локомотив; «Саутвей експрес» смикнувся і рушив з місця. Люк підвівся і визирнув у напівпрочинені двері. Побачив, як повз нього пропливає залізничне депо. Тоді вагон знову сіпнувся й зупинився, мало не збивши Люка з ніг. Почувся металевий скрегіт, і хлопець вирішив, що це до його вагона чіпляють ще один.

Смики й грюкіт тривали десь годину — це вагони додавалися до валки, що мала стати поїздом № 4297, який вирушить на південь Нової Англії і геть від Інституту.

«Геть, — подумав Люк. — Чимдалі, чимдалі, геть».

Пару разів він чув, як десь дуже близько розмовляють якісь чоловіки, але крізь сильний шум слова неможливо було розібрати. Люк прислухáвся і гриз нігті, вже й так погризені до м’яса. Що як це про нього говорять? Він пам’ятав, як машиніст тріпався по мобільному. Що як Морін проговорилася? Що як його втечу вже виявили? Що як посіпаки місіс Сіґсбі (швидше за все Стекгаус) уже зателефонували в депо і наказали оператору на сортувальному пункті обшукати всі вихідні вагони? Якщо так, то чи не почне він із вагонів, у яких двері не до кінця зачинені? Чи не знайдеться в лісі ведмежий послід?

Потім голоси стишились і замовкли. Тривали смики й грюкіт — 4297-й набував ваги і вантажу. Приїжджали і від’їжджали автівки. Раз у раз чулися клаксони. І щоразу Люк підстрибував. Він би душу продав, щоб дізнатися, котра година. Але він не знав, і лишалося єдине — чекати.

Здається, минула вічність, коли смики й грюкіт вщухли. Нічого не відбувалося. Люк знову почав западати в дрімоту і мало не заснув, коли стався найпотужніший смик, і Люк аж захитався з боку в бік. Потім — пауза, і поїзд знову рушив із місця.

Люк вивернувся зі своєї схованки і пішов до прочинених дверей. І визирнув саме вчасно, щоб побачити, як повз вагон пропливає зелена адміністративна будівля. Оператор і складач повернулись у свої крісла-гойдалки і взяли собі по газетній сторінці. 4297-й проторохкотів через останній вузловий пункт, потім минув ще одне скупчення закинутих будинків. Далі — поросле бур’яном бейсбольне поле, сміттєзвалище, порожні автостоянки. Поїзд проїхав повз трейлерний парк, де гралися діти.

За кілька хвилин Люк зрозумів, що дивиться на діловий центр Деннісон-Рівер-Бенда. Він побачив крамниці, вуличні ліхтарі, скісний паркінг, тротуари, заправку «Шелл». Побачив брудний білий пікап, що чекав, поки проїде поїзд. Усі ці речі чудували його так само, як і зірки над рікою цієї ночі. Люк був на свободі. І жодних лаборантів, доглядачів чи автоматів на жетонах, в яких діти можуть купити собі випивку чи сигарети. На плавкому повороті вагон захитався, і Люк ухопився руками за стінки й трохи посовав ногами. Він був