Читати книгу - "Смерть для чайників, Літа Най"

– Та всякі вони попадаються. Мож ворона каркне чи вітер дмухне, але ти второпаєш.

– Я, звичайно, підозрювала що ти наївна, але що б настільки, – у дверях стояла Лілі, спершись плечем об одвірок. – Зітри і не займай пам'ять у телефоні.

Я насупила брови, переводячи погляд від дівчини до хлопця.

– Тобто це все неправда?

– Цілковита нісенітниця, – відповіла вона.

Ось тепер Рукс перестав зображати наставника, що ділиться секретними знаннями, і розсміявся на всю силу, тримаючись руками за живіт. Я скривилася. Крім самої ситуації дратував сам сміх хлопця: неприємний, високий, писклявий, щось середнє між мишачим писком і виттям гієн.

Щоб хоч якось відсторонитися від цього, я перевела погляд на Лілі. Вона підходила до нас, тримаючи в руках кругле дзеркало діаметром в півметра. Дівчина поставила його на підлогу, підперши об стіну.

– Я так розумію, якщо перейшли до шаманських обрядів, з телефоном закінчили, – вона осудливо глипнула (чомусь на мене), а потім перевела погляд на дзеркало. – Візьму це.

– Вирішила позабавлятися місячним зайчиком, – розчаровано зітхнув Рукс. – Я чекав від тебе чогось кровожерливішого.

– Дякую за комплемент, але не цього разу, – посміхнулася вона. – До речі, може тобі тут підчистити повітря?

– Ні, це ваші заморочки. Мені й так норм.

– Як хочеш, – знизала плечима Лілі. – Тоді до зустрічі.

– Надіюся нескорої, – Рукс сказав це без будь-яких емоцій, а дівчина так взагалі не звернула уваги.

Кожен із нас взяв свою здобич – Лілі дзеркало, я телефон – і попрямували до виходу. Після того як двері за нами зачинилися, почулося клацання замку.

– Боюся навіть спитати, але Рукс він хто взагалі?

– Гоблін, – кинула Лілі, водночас перехоплюючи дзеркало зручніше. Наступного моменту воно розчинилося у повітрі.

Я намагалася відкопати у своїй пам'яті хоч якусь інформацію про гобліни, але це виявилося безуспішно. Гобліни, гноми, тролі, орки – всі вони представляли для мене однаковий образ.

– Задля цікавості, а вони втілені, створені чи народжені?

– Нічого з переліченого, – усміхнулася дівчина. – Гобліни не підпадають під цю класифікацію.

– Чому?

– Бо вони не з нашого світу. А всі іншосвітяни поділяються лише за своїми расами.

– Що-що? – витріщила очі я. – Іншосвітяни? Реально з іншого світу?

– Тобто той факт, що міжпросторові петлі, в яких ти вже майже експерт, – з напускною повагою в голосі сказала вона, – це в прямому сенсі простір між світами замкнутий в петлю, тобі нічого не говорить?

– Так, але я думала це все фігурально, ну чи ймовірно. Наші, в сенсі людські, вчені теж припускають, що наш всесвіт не єдиний і що є багато всього недослідженого. Я думала тут так само.

– Слухай, я знаю – тобі складно, але намагайся вловлювати все, що говорять довкола і не ставити це під сумнів. Моя бабуся говорила, в нашій реальності можливо абсолютно все, а що неможливо у нашому світі – можливо в іншому. Отож запам'ятай це. Може стане простіше сприймати все навколо.

– Гаразд, – видихнула я. – І як живуть ці іншосвітяни?

– Як іммігранти, – усміхнулася Лілі. – Взагалі їх доволі мало у нас. Суть у тому, що іншосвітяни й самі не надто хочуть жити з нами. Адже це не просто інша країна, а інша реальність. Для кожного з них, незалежно від раси, наш світ не є комфортним: іноді не підходить саме середовище існування, але здебільшого вони не можуть звикнути до нашої… – вона задумалася, – культури.

– Культури?

– Цивілізації, розвитку, технологіям, способу та стилю життя, ментальності, світогляду, традиціям, законам. Продовжувати?

– Ні, я зрозуміла.

– Для них важко влитися у наш світ, але бувають винятки.

– Як Рукс.

– Як Рукс, – кивнула Лілі. – Вони звичайно далекі від нормальних жителів Землі, але поки не порушують наші правила і закони, не заважають і не наражають на небезпеку ні людей, ні сфарів – ковен дозволяє їм тут жити.

– А гобліни вони взагалі які?

– Ну що можу сказати, – розтягуючи слова, промовила Лілі, замислюючись над відповіддю. – У своєму світі – Інкантрім – вони не найбільш чисельна раса. Живуть у горах, точніше в печерах гір. Не переносять сонячного світла, при цьому чудово бачать у темряві. Здебільшого неагресивні, беззлобні та некровожерливі, скоріше флегматичні, але асоціальні, тому з явними проблемами в комунікації. І попри те, що в принципі гобліни безпечні, вони бешкетники. Люблять комусь напакостити чи пожартувати, але почуття гумору у них справді оригінальне.

– Оригінальне?! – не втрималась я. – Тобто відключити людям інтернет чи змусити мене викупатися у болоті – це оригінальне почуття гумору?

Лілі нічого не відповіла. Вона йшла трохи попереду, але я таки змогла побачити її посмішку, яку вона безуспішно намагалася приховати. Якийсь час я вдавала, ніби ображаюся, але цікавість в мені перемогла.