Читати книгу - "Під моїм (палким) наглядом, Ксандер Демір"

Я тихо підвівся з ліжка, намагаючись не розбудити Амелію. Її обличчя виглядало таким мирним у ранковому світлі, яке ледь пробивалося крізь хмари. Вона спала, обійнявши подушку, і виглядала настільки невинною, що мені важко було уявити, що ця дівчина могла приховувати будь-які емоції або сумніви.

Вийшовши на терасу, я відчув прохолодний вітер, який підіймався з моря. Хвилі билися об берег, створюючи ритмічний гуркіт, що нагадував мені про нестабільність нашого становища. Море, яке вчора було спокійним і лагідним, сьогодні вирує та бунтує. Цей контраст нагадував мені про наші з Амелією стосунки – такі ж непередбачувані та мінливі.

Я зупинився, вдихаючи свіже повітря, насичене йодом і солоністю моря. У голові роїлися думки про майбутнє, про можливі виклики, які на нас чекають. Штормове попередження додавало ще більше тривоги до мого і без того неспокійного серця.

Мій телефон залишався тихим. Ніяких дзвінків, ніяких повідомлень. Максим Ігнатович мовчав, що змушувало мене бути ще більш настороженим. Невідомість завжди лякала більше, ніж конкретні проблеми. Я знав, що рано чи пізно доведеться зіткнутися з реальністю, але на цей момент я дозволив собі насолоджуватися моментом тиші та самотності.

Я тяжко видихнув, відчуваючи як в кишені задзвенів телефон. Варто мені було тільки трішки згадати, трішки подумати про нього, і ось.. Любий Максим Ігнатович телефонує.

- Так, Максиме Ігнатовичу, слухаю, - я намагався звучати якомога природно, однак це дійсно було складно.

- Привіт, Дем’яне. Знаю, ти вже о такій ранній годині не спиш, тому вирішив подзвонити, - холодним тоном сказав він, хоча він завжди був таким. – Як справи з моїм завданням?

Я нервово посміхнувся, видавши дивний звук.

- Амелія та Євген побачились і декілька разів були на побаченні, але нічого з цього не вийшло, - майже правда.

- Як це нічого? – ледь не крикнув той. – Дем’яне, ти взагалі прикладав для цього бодай якісь зусилля?

- Максиме Ігнатовичу, можливо це взагалі не гарна ідея була? Амелія вже доросла дівчинка і в праві робити те, чого бажає собі сама.

- Щось я не зрозумів… Козак, ти себе чуєш? Ти захищаєш її? Я її батько, Козак! Я знаю, як краще буде моїй доньці та з ким.

Я вкотре набрав повні груди свіжого повітря, намагаючись тримати себе при собі.

- Все, я нічого більше чути не хочу! – закричав Ігнатович у слухавку. – Сьогодні ви повертаєтесь, і я хочу поговорити з тобою у своєму кабінеті! Негайно, Дем’яне!

- Але сьогодні штормове попередження оголосили. Ми не можемо нехтувати погодними умовами і їхати вже.

- Можете, Дем’яне. Я чекаю. Бувай!

Я посміхнувся, натягнуто посміхнувся, оглядаючи усе навколо. Він дійсно готовий ризикувати усім просто заради того, щоб поговорити про те, який я безнадійний? Хах! Цікаво.

- Чому ми маємо їхати додому? – запитала Лія, натягуючи ремінь безпеки. – Тобі дзвонив тато?

- Так, на жаль, - зізнався я, завівши машину. Поки погода не погіршилась, нам варто прискоритись. – Він має справу для мене, тому я маю бути у столиці вже.

- Якась маячня, - пробурмотіла дівчина і тяжко видихнула. – Мені це не подобається.

Я хмикнув.

- Мені теж, але іншого виходу мене немає, - я посміхнувся, намагаючись бути якомога щирим. – Ввечері мене чекає серйозна розмова з твоїм батьком, а після цього, мій контракт закінчується. І я вже буду не твоїм охоронцем, Ліє. Скоріше за все, Максим Ігнатович назначить тобі нового, чи взагалі нікого.

- В цьому є свої плюси.

- Які? – запитав я, на мить глянувши на неї.

- Менше татової опіки наді мною, - вона посміхнулась. Щиро посміхнулась, немов це дійсно була її запекла мрія.

- Так, сподіваюсь так і буде.