Читати книгу - "Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд"

Я не дав хлопчині нагоди для паніки. Просто схопив його і стрибнув. Поки ми летіли — від вогню все довкола стало жовтогарячим — хлопець навіть не зойкнув. Я гарячково лопотів крильми і таки зумів досить довго протриматись у повітрі. А потім ми врізалися в крону ялини. Гілля хльоскало й лупило нас зусібіч.

Учепившись у стовбур, я зупинив наше падіння. Хлопчина вхопився за гілку. Я озирнувся на будинок — крізь вогонь до нас поволі наближалася чорна постать.

Я поставив хлопця на ноги.

— А тепер мовчи! — прошепотів я. — І не висувайся з-під дерев.

І ми, крадучись, рушили вологим темним садком. А вулицю вже заповнили сирени пожежних машин. Тріскотіли сволоки — догоряв будинок наставника мого хазяїна.

31

Небо за розбитою шибкою розвиднілося. Упертий нудний дощ нарешті вщух. Натаніель чхнув.

Лондон прокидався. Дорога внизу поволі оживала: похмурі червоні автобуси, гаркаючи моторами, везли до центру міста перших простолюдинів; нечисленні автомобілі пронизливо сигналили, коли хтось намагався перебігти їм дорогу; з’явилися й велосипеди — їхні господарі сутулились, ховаючи лиця в коміри, й завзято крутили педалі.

Почали відчинятися крамниці по той бік вулиці. Крамарі з гуркотом піднімали металеві жалюзі, доводили до ладу вітрини: різник кинув на емальовану тацю рожеві шматки м’яса, тютюнник вивісив над прилавком кілька часописів. З пекарні, де ще кілька годин тому затопили печі, повіяло теплим хлібом та свіжими пампушками. Натаніель, голодний і змерзлий, відчував цей аромат навіть крізь вікно.

Запрацював вуличний ринок. У повітрі бриніли вигуки — то радісні й бадьорі, то хрипкі й сердиті. Гучно тупали ногами хлопці, котячи повантажені овочами візки. Дорогою проїхав поліцейський автомобіль. Він зупинився біля ринку, тоді гордовито піддав газу і помчав далі.

Над дахами зависло сонце — блідий яєчний жовток, наполовину схований у тумані. Цієї години пані Андервуд зазвичай поралася зі сніданком.

Натаніель просто-таки бачив її — низеньку, працьовиту, незмінно веселу, що клопочеться на кухні, бряжчить каструлями. ріже помідори, закладає до тостера скибочки хліба... Чекає, поки він, Натаніель, спуститься вниз.

Раніше це так і було б. Але кухні більше немає, як і будинку. І пані Андервуд... пані Андервуд — теж...

Хлопцеві хотілося плакати. Йому аж зводило обличчя. Його почуття нагадували весняну річку, ладну прорвати греблю. Проте очі залишалися сухими. Полегшення не приходило. Натаніель дивився на вуличний шарварок, нічого не розбираючи й не відчуваючи холоду, що пронизував його аж до кісток. Тільки—но він заплющував очі, як перед ним у темряві танцювали світлі язики полум’я.

Пані Андервуд...

Натаніель нервово зітхнув, сунув руку до кишені штанів і відчув під пальцями гладеньку поверхню бронзового дзеркала. Він негайно витяг руку назад. Його аж трусило від холоду. І його розум теж ніби закляк.

Наставник... Натаніель зробив для нього все, що міг. А господиня... він мусив її попередити, вирядити з дому, поки цього всього не сталося! А натомість він...

Треба над цим поміркувати, але зараз немає часу.. Краще подумати, що робити далі. Інакше йому кінець.

Половину ночі Натаніель, мов божевільний, гасав дорогами й садками Північного Лондона, роззявивши рота й нічого довкола не розбираючи. Він пам’ятав хіба що біганину в темряві, мури, які він перелазив, перегони через освітлені ділянки, тихі накази, яким мав коритися... Він пам’ятав, як тулився до холодних цегляних стін, як ломився крізь живопліт, роздираючи шкіру до крові. А ще якийсь час він ховався за купою гною, припавши до неї щокою. Все це відбувалося ніби вві сні.

Під час утечі перед його очима стояли обличчя Андервуда, спотворене жахом, і шакаляча голова, що підіймається з полум'я. Це теж здавалося несправжнім. Ніби сон уві сні.

Він не пам’ятав гонитви — хоч часом їх наздоганяли. Гудіння куль—шпигунів, невідомий хімічний запах... Більше він не міг пригадати нічого. А потім, уже вдосвіта, вони опинилися серед завулків, забудованих вузькими цегляними домами, і знайшли серед них один заколочений будинок.

Тут — принаймні ненадовго — він був у безпеці. Тут був час подумати, обміркувати, що робити далі.

Але ж пані Андервуд...

— Змерз, еге ж? — запитав чийсь голос.

Натаніель, що стояв біля вікна, озирнувся. Посередині розореної кімнати стояв смаглявий хлопчина, що насправді не був ніяким хлопчиною, й дивився на нього вогняними очима. На ньому було щось на кшталт зимового вбрання — куртка, новенькі сині джинси, міцні брунатні черевики й вовняна шапочка. Зовні цей одяг видавався досить—таки теплим.

— Ти аж тремтиш, — провадив цей хлопчина. — Та й одягнений ти, нівроку, не для зимових походів. Що в тебе під светриком? Сама сорочка? А черевички які благенькі! Ще, напевно, й промоклі.

Натаніель не слухав його. Подумки він був далеко звідси.

— Тут не годиться сидіти голяком, — не вгавав хлопчисько. — Тільки поглянь! Стіни потріскані, стеля дірява... Ми відкриті всім стихіям. Бр-р-р! От холодрига!

Вони сиділи на горішньому поверсі будинку, де раніше, вочевидь, містилася якась установа. Схожа на печеру кімната була порожня, вибілені стіни — в жовто-зеленавій плісняві. Вздовж стін тяглися дерев’яні полиці, вкриті порохом, брудом і пташиними капками. По кутках громадились уламки столів і стільців. Високі вікна виходили на вулицю. Вниз вели широкі, облицьовані під мармур сходи. Смерділо вогкістю й гнилизною.

—Хочеш, я допоможу тобі зігрітися? — запропонував хлопчина, позираючи скоса в бік Натаніеля. —Тільки попроси мене.

Натаніель не відповів. Кожен його подих осідав на шибці памороззю. Джин підійшов ближче.

— Я можу викликати вогонь, — сказав він. — Чудовий теплий вогонь. Я володію цією стихією. Поглянь! — на його долоні замерехтів маленький вогник. — Скільки тут деревини пропадає марно... Цікаво, що тут було? Бібліотека? Мабуть, так. Напевно, простолюду більше не дозволяють багато читати. Все, як завжди... — вогник розгорівся яскравіше. — Тільки попроси мене, господарю. Я зроблю це для тебе — просто—так, по—дружньому.

Натаніель цокотів зубами. Тепла йому хотілося навіть більше, ніж їжі, хоч голод