Читати книгу - "Останній страх, Алекс Фінлі"

Лів поглянула на чоловіка.

Він читав її думки. «Не хвилюйся, — відповів їй одними очима, — це буде цікава пригода».

Мікроавтобус різко звернув ще раз у вузеньку вуличку, що заглиблювалася у джунглі. Наприкінці вулички стояв невеликий житловий комплекс, що складався із шести будинків, які здавалися в оренду, відгороджених один від одного високими парканами. Водій висадив їх перед ворітьми, зачекав, поки Еван введе код, щоб увійти, і лише потім поїхав. Як тільки гуркіт двигуна затих, їх огорнуло звуками лісу.

Еван увів ще один код, цього разу для вхідних дверей будинку, і був приємно вражений його інтер’єром. Перед їхніми очима відкрилося просторе світле приміщення з кам’яною підлогою, де сучасна кухня затишно суміщалася з їдальнею та вітальнею.

Томмі побіг далі в пошуках своєї кімнати. Повернувшись через хвилину, в захваті оббіг навколо дивана та антикварного дерев’яного столу й усівся нарешті на табуретці біля кухонного столу з гранітною стільницею. Через мить зліз із табуретки і прожогом кинувся до розсувних дверей, що вели до вітальні.

— А де пляж? — запитав він, дивлячись крізь скляні двері на галявину перед будинком.

Лів присіла поряд і промовила, обнявши малого:

— У нас тут є дещо краще за пляж.

Хлопчик запитально дивився на неї широко розплющеними оченятами.

— У нас тут — джунглі! — Лів підняла догори долоні з розчепіреними пальцями, вдаючи з себе тигра, і загарчала. Краєм ока поглянула на Евана, сподіваючись на усмішку.

Меґі оглядалася довкола. Еванові важко було здогадатися, що в неї на думці. Вона вийшла на галявину через скляні двері.

— Тут і велосипеди є! Можна буде поїхати на вечерю до міста.

І вже того самого вечора вони їхали на стареньких велосипедах до міста. На Евановому ззаду на багажнику було дитяче крісло, як у старих моделях велосипедів, що колись використовувалися у Сполучених Штатах. Отже, Томмі їхав у тому перекошеному кріслі й розмахував руками. Стривожена Лів їхала слідом, наполягаючи, щоб малюк тримався за батькову спину.

Так вони дісталися траси і зачекали кілька хвилин, поки проїдуть машини, щоб перебратися на другий бік. А звідти — всього кілька хвилин по брудній дорозі вздовж стіни з намальованим на ній богом мая.

У невеличкому ресторанчику вони ласували тако, а Лів з Еваном перепили коктейлів. Вони сміялися, фліртували одне з одним і обіймалися. Збентежена їхньою поведінкою, Меґі вдавала, що нічого не помічає, і допомагала Томмі розфарбовувати малюнок на дитячому меню.

Після вечері вони пройшлися поміж туристичними ятками, врешті повернулися до будинку тим самим небезпечним шляхом. Меґі наполягла на тому, щоб самій їхати на велосипеді з малим братиком у кріслі ззаду, заявивши, що Еван забагато випив.

Еван з Лів їхали поряд. Золотаве волосся Лів розвівалося на вітрі, і в літній сукенці й сандалях, що їх Меґі поклала до валізи, коли поспіхом готувала її багаж для подорожі, вигляд у неї був просто чудовий. На півдорозі Лів запропонувала влаштувати перегони, і він щосили натиснув на педалі. Старий велосипед торохтів і хитався, й Еван ледве втримував його в рівновазі. І тут переднє колесо наскочило на камінь. Еван похитнувся, повільно завалився на бік, проїхався по асфальту і вилетів до зарослого травою рівчака, що тягнувся вздовж дороги. Лів покинула велосипед і кинулася до чоловіка. Та коли вона наблизилася, він смикнув її до себе, і вони з нестримним реготом покотилися по траві, в той час як їхня донька дивилася на них і думала, чи не збожеволіли часом її предки.

А Еван подумав, що то був чи не найкращий вечір у його житті.

Розділ 48. Сара Келлер

Келлер сиділа за столом у похмурому мотелі «Адейр», розклавши перед собою нотатки розслідування і файли з документами.

— Що з тобою? — запитав стурбований голос її чоловіка з айфона.

— Та якось ніяк не можу зібратися з думками, — відповіла Келлер. Луїза Лестер висловилася напередодні значно грубіше, але вона займалася таким справами вже багато років. — Кругом глухий кут. А мені завтра вранці треба надіслати Стенові звіт. На нього тиснуть із Вашингтона.

— Нічого, напишеш, — заспокоїв її Боб. Їй так хотілося, щоб до неї перейшла його упевненість. Вона поїхала з дому лише три дні тому, але вже сумувала за його спокійною підтримкою. За обіймами малюків. За своїм домашнім ліжком.

— Я ані на крок не наблизилася до розв’язки з того дня, коли вперше зустрілася з Метом Пайном. І ось іще одна новина, послухай: мені подзвонили з лабораторії. Найголовніший доказ — кров, яку слідчий кіношників знайшов на місці злочину, — то ніяка не кров. Експерти вважають, що йдеться про томатний соус.

Боб не стримався від сміху:

— Для спагеті?

— Нічого смішного.

— Як це нічого? Ти ж щойно сказала, що зразки крові не такі вже й криваві, раз від них пахне соусом.

— Он як! — Келлер мимоволі усміхнулася.

— Вибач, — промовив Боб, — я поводжуся як дитина, бо цілими днями товчуся з шестирічними.

Він промовив це так кумедно, що втриматися від сміху було неможливо. Сара не знала навіть, чого боїться більше: повідомити про результати Стенові, якому доведеться докладати про томатний соус верхам, чи розказати про це Адлерам.

У мобільному почувся хрускіт: напевно, Боб щось хрумав, мабуть свої улюблені чипси.

— Отже, слід ДНК випарувався, і ти вже переговорила з усіма. Та хіба не ти мені завжди говорила, що людям та їхнім словам особливо вірити не можна?

Тут він мав рацію.

Знову хрускіт.

— Ну, то зберися з духом! Перевір як слід документи, записи. Вони точно не брешуть.

Келлер знову усміхнулася:

— Ти таки справді мене слухаєш.

— А ти щось говорила? — поцікавився Боб.

— Цить уже! — засміялася вона.

— То що ти маєш на сьогодні?

Говорити про розслідування із кимось поза ФБР суворо заборонялося. А Келлер зазвичай правил не порушувала. Але з Бобом вона завжди усім ділилася. Цей здоровенний ведмідь не тільки її заспокоював, він мав рідкісну здатність для цього світу: був чудовим слухачем. Їй подумалося, що через це вона так близько взяла до серця горе Метті Пайна. Він не здавався їй пересічним двадцятип’ятирічним юнаком, прибитим життям і готовим вилити душу з першим зустрічним. Так само як