Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Обмінююся поглядом з Етою, що широким кроком поспішає до кухні й уже за хвилину повертається, несучи маленьку кришталеву тарілочку, повну арахісового масла. Дякую їй та намащую собі на тост.
– У мене ще є трохи часу перед приходом Дженіс? – запитую у матері.
Дженіс має намір зробити щось потворне з моїм обличчям та волоссям.
– Вона прийде об одинадцятій. А що?
– Мені треба за дечим збігати в місто.
– Я можу замість тебе поїхати, дорогенька, – їй легшає від думки, що можна вибратися з дому.
– Я би хотіла сама.
– Можемо поїхати удвох.
– Сама, – в очах німе прохання.
– Добре. Як скажеш, – здивовано промовляє вона, але лагіднішає.
– Чудово. Я туди й назад.
Піднімаюся, щоби йти, але тут тато прокашлюється.
– Можна піти?
– Звичайно.
– Дякую.
І я тікаю звідси.
9:35
Генрі: Стою у великій порожній ванні, похапцем скидаю з себе холодний, наскрізь промоклий одяг. Мої нові кеди набули якоїсь цілковито нової форми, на спогад про мою водяну пригоду. Від самих вхідних дверей аж до ванни тягнеться мокрий слід, який, сподіваюсь, не надто розсердить місіс Блейк.
Хтось стукає в двері.
– Хвилинку, – викрикую.
Ковзаю до дверей та відчиняю їх. На моє здивування, переді мною Клер.
– Пароль? – тихим голосом запитую.
– Трахни мене, – відповідає вона.
Навстіж розчиняю двері. Клер заходить, сідає на ліжко та починає роззуватися.
– Ти не жартуєш?
– Ну ж бо, мій майже-чоловіче! Мушу повернутися до одинадцятої, – оглядає мене з голови до п’ят. – Ти бігав! Не думала, що побіжиш у таку зливу.
– Відчайдушний час потребує відчайдушних рішень, – стягую з себе футболку та кидаю її у ванну. Вона плюхається на підлогу. – А хіба це не погана прикмета, якщо наречений бачить свою наречену до церемонії?
– То заплющ очі.
Клер забігає до ванної кімнати та хапає рушник. Нахиляюсь до неї, вона сушить мені волосся. Відчуття – прекрасне! Хай би все життя таким було! Насправді.
– Тут досить холодно, – зауважує Клер.
– То вкладайся в ліжко, моя без-п’яти-хвилин-дружинонько. Тут це єдине тепле місце.
Залазимо до ліжка.
– Ми все робимо не за правилами, так?
– Тебе це хвилює?
– Ні. Мені це подобається.
– Добре. Я – саме той чоловік, який задовольнить усі твої екстрахронологічні потреби.
11:15
Клер: Заходжу через чорний хід, залишаю парасолю в передпокої. У коридорі майже наскакую на Алісію.
– Де ти була? Дженіс уже тут.
– Котра вже година?
– Чверть по одинадцятій. Гей, у тебе сорочка навиворіт та задом наперед.
– Це ж на удачу, еге ж?
– Може, краще переодягнутися перед тим, як піднятися наверх?
Повертаюсь назад у передпокій та переодягаю сорочку. Потім біжу наверх. Мама з Дженіс стоять у коридорі біля моєї кімнати. У неї величезна косметичка та ще купа якогось причандалля для тортур.
– Ось ти де! А я вже хвилювалася! – мама заганяє мене до кімнати, Дженіс замикає колону. – Ой, мені ще ж потрібно поговорити з представниками фірми, що організовує нам прийом! – Йдучи, ледь не заламує руки.
Повертаюся до Дженіс, яка ретельно мене оглядає.
– Твоє волосся мокре та розпатлане. Чому б тобі не причесатися, поки я приготуюся? – бридливо промовляє вона, витягуючи зі своєї сумки та розставляючи на трельяжі мільйон тюбиків та пляшечок.
– Дженіс, – передаю їй листівку з Уффіці, – можеш таке зробити?
Мені завжди подобалася маленька принцеса Медічі. Її волосся не таке, як моє: багато тоненьких косичок із вплетеними перлами спадають розкішною хвилею бурштинового волосся. Мабуть, цей невідомий художник також її любив. Як можна було її не любити?
– Твоя мама замислювала дещо інше.
– Угу. Але це моє весілля. І моє волосся. І ти отримаєш дуже класні чайові від мене, якщо зробиш так, як я прошу.
– У мене не буде часу зробити макіяж, якщо займемося цією зачіскою: щоб заплести всі ці косички, потрібно дуже багато часу.
Алілуя.
– Нічого страшного. Я сама собі зроблю макіяж.
– Ну, тоді добре. Просто розчешися, і починаймо.
Починаю розплутувати свої клубки на голові, мені вже навіть починає подобатися. Здаюся на милість граційних коричневих рук Дженіс, та думаю, чим же зараз займається Генрі.
11:36
Генрі: На ліжку розкладений смокінг та всі його супутні приладдя. У цій холодній кімнаті можна відморозити свій худющий зад. Витягую з ванної зимний мокрий одяг та кладу його у мийник. Ця ванна кімната навдивовижу велика, за розміром – як спальня. На підлозі килим, а весь декор – у нещадному псевдовікторіанському стилі. Сама ванна – величезна штука на декоративних ніжках, округ неї різноманітні види вазонів з папороттю та стосом рушників, а також стільчик і велика репродукція Ганта «Пробудження свідомості» у рамі. Підвіконня розташоване на відстані п’ятнадцяти сантиметрів від підлоги, занавіски – з тонкого білого шовку, тож можу тішитися Мейпл-стрит у всій її мертвій безлистій величі. Вулицею ліниво тягнеться бежевий «Лінкольн Континенталь». Напускаю гарячу воду у ванну, яка настільки велика, що я вже аж змучився чекати, поки вона нарешті наповниться і я зможу в неї влізти. Розважаюся, граючись душовим змішувачем, знімаючи та перенюхуючи ковпачки з шампунів, гелів для душу та кондиціонерів; на п’ятому мене вже починає боліти голова. Співаю «Жовтий підводний човен» Бітлів. Усе в радіусі півтора метра стає мокрим.
12:35
Клер: Дженіс нарешті мене відпускає, прийшли мама з Етою.
– О, Клер, у тебе прекрасний вигляд! – милується Ета.
– Ми не про таку зачіску Клер домовлялися, – дорікає мама Дженіс, але потім усе-таки платить їй.
Коли мама не бачить, віддаю їй чайові. Задумано, що я одягнуся у церкві, отож вони запроторюють мене у машину, і ми їдемо до церкви Святого Василія.
12:55 (Генрі тридцять вісім)
Генрі: Йду уздовж траси № 12, десь три кілометри на південь від Саут-Гейвена. Неймовірно жахливий день, усе за календарем – це ж осінь! Дощ ллє, мов з відра. Холодно; дме сильний вітер. На мені, окрім джинсів, більше нічого немає. Йду босоніж. Змокнув до нитки. Уявлення не маю, в якому я зараз часі. Прямую до будинку Медовларк. Надіюсь посушитися у кабінеті, а може, щось навіть і перекусити. При собі ані цента, проте коли бачу рожеве неонове світло вивіски «Бензин за зниженими цінами», звертаю у напрямку заправки. Заходжу та якийсь час стою, переводжу подих, на лінолеум з мене стікає вода.
– Слушний день для прогулянок, – зауважує худий похилого віку чоловік за лядою.
– Ага.
– Машина зламалася?
– Га? М-м, ні.
Розглядає мене, звертаючи увагу на мої босі ноги та одяг не за сезоном.
Мовчу, прикидаюсь зніяковілим.
– Та от, подружка виставила мене за двері.
Він щось каже, та я не чую, тому що дивлюся на газету «Саут-Гейвен Дейлі».
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.