Книги Українською Мовою » 💛 Любовні романи » Дружина мандрівника в часі 📚 - Українською

Читати книгу - "Дружина мандрівника в часі"

487
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Дружина мандрівника в часі" автора Одрі Ніффенеггер. Жанр книги: 💛 Любовні романи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 71 72 73 ... 134
Перейти на сторінку:
Сьогодні субота, 23 жовтня 1993 року. День нашого весілля. Годинник над поличками з сигаретами показує 13:10.

– Маю бігти, – похапцем кажу продавцю та вибігаю.

13:42

Клер: Стою в кабінеті, де навчалася у четвертому класі, та одягаю свою весільну сукню. Вона з муарового шовку кольору слонової кістки, на ній багато мережива та дрібних перлинок. Сукня тісно облягає груди та руки, але внизу широка, до самої долівки, з ледь не двадцятиметровим шлейфом. Могла би заховати під нього з десяток ліліпутів. Почуваюся, наче платформа для парадів, але мама бігає довкола мене: метушиться, фотографує, намагається переконати мене трохи більше нафарбуватися. Алісія, Шаріс, Гелен та Рут звиваються біля мене у своїх однакових оксамитових, сірувато-зелених сукнях дружок. Оскільки Шаріс із Рут обоє невисокого зросту, а Гелен з Алісією – високі, то вигляд у них, як у дивно дібраних дівчаток-скаутів. Але поки мама поруч, ми вирішили ігнорувати цей момент. Вони обговорюють кольори свого взуття та сперечаються про те, хто піймає букет.

– Шаріс, ти вже заручена, – каже Гелен, – ти навіть не повинна пробувати його піймати.

– Підстраховуюся, – знизує плечима Шаріс. – З Гомесом може вийти будь-що.

13:48

Генрі: Сиджу на батареї в затхлій кімнаті, де повно коробок з молитовниками. Гомес, курячи, ходить туди-сюди. У смокінгу він має розкішний вигляд. Відчуття таке, наче я – ведучий ігрового шоу. Гомес продовжує вимірювати кроками кімнату, збиваючи попіл у чайну чашку. Через нього я ще більше нервую.

– Обручки маєш? – запитую у стоп’ятсотий раз.

– Так. Обручки маю.

– Хочеш випити? – зупинившись на мить, запитує мене.

– Ага.

Гомес витягує флягу та передає мені. Знімаю кришечку й відпиваю. Дуже м’який скотч. Відпиваю ще та повертаю флягу. Чую, як у передпокої розмовляють та сміються люди. Пітнію, починає боліти голова. У кімнаті дуже тепло. Встаю та відчиняю вікно; вистромлюю голову, дихаю. Усе ще падає дощ.

З кущів долинає якийсь шум. Ширше відчиняю вікно, вдивляюся. А там – я, сиджу під вікном, у грязюці, мокрий, як хлющ, важко дихаю. Отой я усміхається до мене та піднімає великий палець догори, показуючи «класно!».

13:55

Клер: Стоїмо у притворі церкви.

– Ну все, час здійснювати намічене, – рішуче промовляє тато і стукає у двері кімнати, в якій перевдягається Генрі.

Гомес висовує голову:

– Ще хвилинку.

Кидає на мене такий погляд, що мене аж шлунок хапає, забирає голову з дверей та зачиняє їх. Іду до дверей, аж тут вони знову відчиняються, і з’являється Генрі, застібаючи свої запонки. Він мокрий, брудний та неголений. На вигляд – років сорок. Але він тут, тріумфально усміхається до мене та проходить через церковні двері вздовж головного проходу.

Неділя, 13 червня 1976 року (Генрі тридцять)

Генрі: Лежу на підлозі у своїй старій спальні. Сам. Ідеальна літня ніч не знаю якого року. Лежу, проклинаючи все на світі й почуваючись ідіотом. Затим встаю і йду на кухню. Пригощаюся татовим пивом.

Субота, 23 жовтня 1993 року, 14:37 (Клер двадцять два, Генрі тридцять вісім і тридцять)

Клер: Стоїмо перед вівтарем. Генрі повертається до мене й промовляє:

– Я, Генрі, беру тебе, Клер, за свою дружину. Клянуся бути вірним у радості та горі, у хворобі та здоров’ї, любитиму та шануватиму тебе усе своє життя.

А я думаю: запам’ятай це. Повторюю цю клятву. Отець Комптон усміхається до нас та промовляє:

– …І нехай ніхто не роз’єднає тих, кого Бог з’єднав разом.

Та це, насправді, не проблема, – продовжую міркувати. Генрі надягає тонку срібну обручку на мій палець, поверх персня, який подарував мені на заручини. А я надягаю йому просту золоту обручку, – це єдиний раз, коли він її надягнув. Служба продовжується, а я собі міркую: лише це має значення – він тут, я тут, і не важливо як, доки він зі мною. Отець Комптон благословляє нас та завершує месу:

– Служба закінчилася. Ідіть із Богом!

Ми йдемо проходом, рука в руці, разом.

18:26

Генрі: Весільний прийом щойно розпочався. Офіціанти носяться туди й назад із металевими візочками та прикритими тацями. Люди продовжують прибувати та здавати свій верхній одяг. Дощ нарешті скінчився. Яхт-клуб Саут-Гейвена розташований на північному березі. Це – будівля двадцятих років, обшита панелями та шкірою, всередині – червоний килим та картини з кораблями. Зараз уже темно, але пірс освітлюється оцими мигаючими сигналами маяка. Стою біля вікна, попиваю «Ґленлівет», чекаю на Клер, яку чомусь кудись забрала мама. Мене не посвятили в це. Бачу відображення Гомеса та Бена, які прямують до мене. Обертаюся до них. У Бена якийсь стривожений вигляд.

– Як ти?

– Добре. Друзі, можете зробити мені послугу? – ствердно кивають. – Гомесе, повернись до церкви. Я там, чекаю у притворі. Забери мене та привези сюди. Тихенько проведи у чоловічу вбиральню на першому поверсі та залиш там. Бене, а ти приглядай за мною тут, – показую на свої груди. – А коли я скажу, хапай мій смокінг та неси в туалет. Добре?

– Скільки в нас часу? – запитує Гомес.

– Небагато.

З розумінням киває головою та йде. Підходить Шаріс, Гомес цілує її в чоло та лишає. Повертаюся до Бена – він має дуже втомлений вигляд.

– Як ти? – запитую його.

– Трохи змучився, – зітхає він. – Е-е, Генрі…

– Що?

– З якого ти зараз року?

– Із 2002-го.

– А ти можеш… подивитися… Знаю, ти такого не любиш, але…

– Що? Все нормально, Бене. Все, що завгодно. Це особливий день.

– Скажи мені: я досі живий? – запитує Бен, не дивлячись на мене, його погляд спрямований на оркестр, що налаштовує свої інструменти у бальній залі.

– Так, у тебе все добре. Якраз пару днів тому зустрічався з тобою, грали більярд.

– Дякую, – різко видихає він.

– Без проблем.

На Бенові очі накочуються сльози. Пропоную свій носовичок, він бере його, але відразу ж повертає, не використовуючи; йде у пошуках чоловічої вбиральні.

19:04

Клер: Усі вже сидять за святковим столом, але ніхто не може знайти Генрі. Запитую Гомеса, чи не бачив його, а він просто дивиться на мене отим своїм поглядом та запевняє, що Генрі буде тут з хвилини на хвилину. До нас підходить Кімі, дуже тендітна у своїй рожевій шовковій сукні, проте якась стурбована.

– Де Генрі? – запитує мене.

– Не знаю, Кімі.

Вона притягує мене до себе та шепоче:

– Я бачила, як його юний друг Бен волочить купу одягу з передпокою.

О, ні! Якщо Генрі рвонув назад у своє теперішнє, то це буде складно пояснити. Може, сказати, що у нього якась непередбачувана ситуація? Щось на кшталк термінового виклику в бібліотеку, і Генрі необхідно негайно бути там? Але всі

1 ... 71 72 73 ... 134
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дружина мандрівника в часі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Дружина мандрівника в часі"