Читати книгу - "Ліс втрачених душ, Дмитро Євтушенко"

У повній тиші квартири задзвонив телефон. Степан смикнувся, намагаючись встати, навіть не встигнувши розплющити очі, але у крісла були інші плани. Його відкинуло назад. З гуркотом, разом з кріслом, він опинився на підлозі.

— Що? Що сталося? — від такої несподіванки Катя підірвалася з ліжка.

— Крісло не дуже зручне, — відповів Степан, лежачи на підлозі.

Телефон продовжував дзвонити на кухні.

— Тобі допомогти? — хитаючись, підходила дівчина. Від різкого підйому в очах на кілька секунд потемнішало.

— Думаю, що не треба!..

Катя зробила ще кілька кроків, і лише тоді в очах розвиднілося, але було пізно, вона перечепилася через руку Степана і полетіла на підлогу. Вона розтягнулася на килимі у вигляді морської зірки.

Телефон перестав дзвонити.

В повній тиші господар квартири досить голосно хмикнув. Ситуація була настільки безглузда, що викликала сміх. А далі по наростаючій, він сміявся все гучніше і більше не міг себе контролювати.

— Може… тобі… допомогти? — ледь міг вимовляти Степан. Живіт вже починав боліти.

— Я думаю, що не потрібно, — ображено відповіла Катя. Але коли зрозуміла абсурдність ситуації, і сама почала сміятися, хоч і не так гучно, як Степан.

На кухні знову почав дзвонити телефон.

— Це, мабуть, мій, — сміх поступово зникав, і Степан нарешті зміг піднятися з підлоги. Переповнений ендорфінами, мозок все ще погано розмірковував. Але Степан вже здогадувався, хто йому дзвонить.

— Ти там що, заснув? — у слухавці почувся голос Андрія.

— Щось типу того… — трохи розгублено відповів Степан.

— Ви вже виїжджаєте? Бо я вже готовий!

— Ем… — Степан подивися на годинник, він показував за десять шосту. — Так, ми вже збираємося. Треба ще залити пального в машину. Зустрінемося вже біля лісу?!

— Я думав, ми повинні були зустрітися на виїзді з Вінниці!..

— За нами слідкує поліція. Думаю, не одна машина, — поступово думки приходили до норми, і він повертався до нагальних проблем і того, як їх вирішувати. — Можливо, і за тобою досі слідкують. Треба заплутати сліди. Не їдь по прямій до Кочедижника.

— Ти впевнений? — і хоча Андрій повністю підтримував цю ідею, все одно вирішив перепитати.

— Абсолютно! Ми зараз вже вдягаємося і виїжджаємо. Буду їхати об’їзним маршрутом. Зустрінемося вже на місці!

— Гаразд, подзвони, коли під’їжджатимете.

— Добре, — Степан скинув виклик. Після чого вже звернувся до Каті, яка майже весь час стояла поруч: — Ти хочеш їсти? Бо сьогодні більше не буде такої можливості.

— Гадаю, що ні, — вона потерла живіт з повним шлунком, — але треба буде узяти пляшку з водою. У тебе є порожня пляшка? — вона питала, а погляд не відводила від пістолета, що лежав на столі.

— Так, наче в коморі є… — і не чекаючи, доки Катя спитає, де комора, він сам пішов до невеликих дверей, що були поруч з ванною кімнатою. — Візьми ліхтарик, тут немає світла.

Оглянувши всі полиці в коморі, він знайшов кілька півторалітрових пляшок. Одну з них передав дівчині.

— Нам вистачить однієї пляшки?

— Ну, на вулиці не така вже й спека, — Катя посміхнулася, — думаю, вистачить!

— Набереш?! Кулер на кухні, на підвіконні.

— Буде зроблено, — вона відсалютувала і пішла виконувати прохання.

Степан забрав зброю, взяв теплі пальчатки і почав взуватися. Катя за хвилину приєдналася до нього.

— Вода в кулері скінчилася, — прокоментувала Катя, показуючи неповну пляшку з водою. — Гадаєш, поліція все так само за нами слідкує? — одразу змінила тему на ту, яка її більше цікавила.

— Я в цьому впевнений! Що їм ще робити? Ми єдині, хто знає хоча б якісь подробиці того, що сталося з підлітками в тому лісі.

— Але ж вони могли і самостійно оглянути ліс, щось знайти в ньому… Чи ні?

— Сумніваюся в цьому… — Степан випустив Катю з квартири, вимкнув світло і зачинив двері. — Добре, що вони взагалі змогли вийти з нього неушкодженими…

— А що буде, коли ми опинимося у лісі, а вони підуть за нами?

— Не знаю… — далі вони спускалися в тиші, і лише коли опинилися біля машини, Степан продовжив: — Сподіваюся, вони цього не зроблять!..

— А якщо спробують?

— Для цього ми будемо заплутувати сліди.

— А якщо нам не вдасться заплутати сліди?

— Молися, щоб нам це вдалося!..

Катя вирішила більше нічого не питати. Вона знала всі ці відповіді, просто хотіла почути їх від іншої людини, щоб трохи заспокоїтися. Не дуже вдалося, але все ж таки стало трохи легше.

Перш ніж виїхати з двору, Степан швиденько оглянув найближчі припарковані машини. Він сподівався побачити якусь незнайому автівку, але в темряві щось розгледіти було просто неможливо. Вдалося впізнати лише дві машини сусідів, що стояли поряд.

Степан їхав досить повільно, щоб помітити переслідувачів, які б увімкнули несподівано фари. Чи якусь машину, яка повністю повторювала їх маршрут. Все марно, він не помітив чогось підозрілого. Хоча і відчував потилицею сторонні погляди.

Проїхавши кілька вулиць і трохи розслабившись, Степан все ж додав трохи газу і поїхав в іншу сторону. Треба було розпочати заплутувати сліди з самого початку. Він знав, що рано чи пізно поліція зрозуміє, що він робить і куди їде. Для нього було важливо, щоб вони зрозуміли це пізно, а не рано.

Першим ділом він заїхав на заправку та залив повний бак. Тепер у нього був запас для того, щоб зробити кілька зайвих заїздів в маловідомі села та дороги.

— Ми не заблукали? — обережно запитала Катя, десь через пів години подорожі.

— Ні, не хвилюйся, — посміхнувся детектив, — ще трохи — і виїдемо біля Кочедижника!

На лобове скло автомобіля впали перші сніжинки. Поки що вони не заважали дивитися на дорогу, але Степан додав газу. Потрібно було якнайшвидше виїхати з другорядних доріг на трасу. Поки не випало багато снігу.

Вже за п’ять хвилин видимість значно погіршилася, і йому довелося знизити швидкість. Під колесами машини було чутно, як хрустить сніг. І хоча Степан знав, що вже через кілька хвилин побачить потрібну дорогу, вже він почав про себе молитися, щоб за цей час завірюха не посилилася.