Читати книгу - "Фіктивний шлюб , Анастасія Kовальська , Аріна Вільде"

Захар мовчить, але я ж бачу, як мимоволі напружується, щойно платформа починає повільно обертатися. Донька верещить від захвату, хапаючи мене за руки.

Атракціон набирає швидкість, чашка починає обертатися все швидше, і я не можу втриматися від посмішки, бачачи, як Білецький намагається зберегти серйозне обличчя.

— О, так, це просто чудово, — кидає саркастично, перекрикуючи шум.

Я сміюся, Діана верещить, а Захар... Захар, схоже, шкодує про кожне рішення, що привело його сюди.

Вийшовши з каруселі, малятко рвонуло вперед, не встигнувши навіть віддихатися. Я ледь встигла крикнути:

— Діано, почекай! — кидаюся слідом, відчуваючи, як усередині наростає тривога.

Вона не слухає, як завжди. Через кілька миттєвостей я помічаю поїзд неподалік. Красивий, яскравий, із різьбленими вагончиками. Стоїть трохи осторонь, чекаючи пасажирів. Одразу розумію, що Діана перша його помітила.

Усе зрозуміло без слів. Я махаю в бік атракціону і кидаю Захару:

— Схоже, тепер сюди.

Захар, насупившись, оглядає поїзд. Здається, оцінює його за якимись своїми критеріями. Видно, що така «дитяча» забава йому зовсім не до душі, але не сперечається. Просто мовчки слідує за нами до вагона.

Навіть моя дівчинка в шоці від такого повороту. Напевно, вона все ж таки трохи відтанула, бо дозволила ставити запитання і навіть на деякі відповідала з усмішкою. Можна сказати, що, хоч і напружено, але розмова проходить досить гладко.

Мені це не подобається, але я розумію, що так буде краще для доньки, якщо вони з Білецьким знайдуть спільну мову.

Після паровозика Захар допомагає Діані вибратися. Малеча захоплена розмовою і не помічає, як я роблю крок назад. Плетуся позаду.

Напевно, я все ж не встигаю приховати сумний вираз обличчя, бо Діана, обернувшись, різко завмирає.

— Хочу додому. Хоч ви і мій тато, ви мені не подобаєтеся.

— Я вже встиг зробити щось погане? Солодка вата несмачна?

Захар намагається віджартуватися, але я миттєво напружуюся. На відміну від нього, я чудово розумію, що зараз буде.

— Давай підемо далі. Ми ще не все подивилися, — тихо прошу, намагаючись відволікти її.

— Ні, мамо, я хочу сказати, — відповідає Діана з несподіваною впевненістю.

Я випрямляюся, як струна, намагаюся підійти ближче, але Захар зупиняє мене жестом.

— Нехай говорить.

— Відколи ви з'явилися, мама завжди сумна. Мені це не подобається. Поки вас не було, все було добре. Ви погано з нею поводитеся? — вона дивиться на нього, не моргаючи.

— Це мама тобі так каже?

Захар різко переводить погляд на мене, але малятко рішуче хитає головою.

— Ні, але я ж бачу...

Маленькі ручки тремтять, і моє серце тут же провалюється кудись униз. Ігноруючи Захара, підходжу ближче, сідаю перед малятком навпочіпки.

— Заспокойся, малятко. Мене ніхто зараз не ображає.

— Ні, неправда, — нехай малятко і моя копія зовні, але сталевий характер явно від батька. — Чому ви не любите мою маму? Що вона зробила? Я ж бачу... — її тонкий голосочок зривається.

Питання з дитячих губ розриває грудну клітку тупим болем. Я дивлюся на Захара, благаючи його все зупинити.

Але він просто завмер.

Кожен м'яз напружений, погляд стає важким, темним. Він мовчить, дивлячись то на мене, то на доньку, стиснувши кулаки.

Розумію, що потрібно втрутитися.

— Зайченятко, тато справді мене не ображає, — м'яко кажу я, обіймаючи її. — Іноді так буває, що дорослі розходяться. Але ми не будемо сваритися. Правда, Захаре? — з натиском дивлюся на нього. Боже, підіграй, прошу. П'ять років минуло, а ти все ще впертий як віслюк.

— Звичайно, — нарешті відповідає він після довгої паузи.

Розумію, що якщо зараз усе закінчиться на такій ноті, буде тільки гірше. Навіщо знову роблю крок до нього... не розумію. Напевно, Захар занадто сильно вразив мене сьогодні.

Упевнена, моя дочка набагато розумніша за мене.

— Ми йдемо в кіно, на мультик. Усі разом, — заявляю рішуче, намагаючись змінити тему.

— Але, мам...

— Не знаю, як ти, але ми з татом дуже хотіли його подивитися, — додаю.

Підходжу до Білецького і хапаю за руку. Він, якщо й здивувався, то виду не подав, лише здригнувся від несподіванки.

—  Білецький, мені теж неприємно до тебе торкатися, але давай уже закінчимо цей довбаний день, — шепочу. — До речі, тато обіцяв купити попкорн трьох видів. Уявляєш, у Лондоні такого смачного немає. Ну що, підемо?

Діана все ще дивиться на мене з підозрою. Подумки благаю: давай, рідна, погоджуйся. Це всі мої козирі на сьогодні.

— Гаразд.