Читати книгу - "Агентство "Шарашка та партнери", Олена Гриб"

На обмін злими зирками пішло кілька хвилин. Потім Віта схаменулася. Чому вона впіймалась на настільки примітивну підставу? Іносвітець тягнув час, сумнівів нема. Навіщо? У неї не знайшлося задовільних пояснень.

Шарашка і Тін… Незважаючи на всі суперечки, вони прекрасно ладнали. То з якого ж дива один із них лежить в ізоляційній стрічці, а інший…

Відповідь прийшла несподівано. Віта ахнула, перелякано втупилася в людину, що невідривно стежила за кожним її рухом. Чому вона думає, що це – Шарашка? Чому легко повірила, що невелика ворона – Тін? Можливо, у Агентства знайшовся черговий недоброзичливець, і їй прямо зараз дурять голову?

– Роздумуєш, чи не краще вибрати мене? – Жагучий красень неправильно витлумачив її пильний погляд і картинно пограв біцепсами. – Мені подобається ця ідея. Ну справді, партнер занадто непоказний. Випускай його. Або викинь прямо так, йому все одно недовго залишилося.

Віту накрила хвиля каяття і жалю. Яка ж вона безсовісна! Думає про дурниці, мається безглуздими підозрами, а тим часом Тін… Бідолаха Тін… Він не міг не знати, що так вийде, але рятував від вогню її, а не рятувався сам.

Сльози потекли струмком. Віта витерла їх долонею і пошкодувала про це – мокрі пальці ковзали по ізоляційній стрічці, не в змозі зачепити край. Ну що за біда?!

– Та допоможи ж! – крикнула, схлипуючи. – Тобі зовсім його не шкода?!

Шарашка не ​​відвів очей.

– Більше, ніж тобі, – вимовив відсторонено.

Вона нарешті зуміла розмотати стрічку на лапах. Обережно взялася за крила, ні з того ні з сього позіхнула…

– Потерпи, Тіне, – прошепотіла, ігноруючи глузливу фізіономію Шарашки. – Зараз…

Незважаючи на сльози, накотила сонливість. Віта відклеїла одне крило, майже впоралася з другим…

– Потерпи… – Стримати позіхання не вдавалось.

Птаха різко вирвалася з рук.

– Тіне!

Ворона відскочила подалі, почала зривати лапою скотч.

– Він же все розуміє! – Віта відчула, що не може тримати повіки відкритими. – Він не втратив розум! Що ти задумав, Шарашко?

Голова обважніла, впала на груди. Пальці ледве ворушились, губи відмовлялися слухатись. Віту немов огорнув в’язкий туман. Хотілося розслабитись, поринути в дрімоту…

На краю свідомості плавали дивні картинки – пронизане напівпрозорими нитками небо, фіолетовий захід сонця, хвилі, що торкалися низьких хмар… Розмірений шепіт високих трав заколисував, заважав повернутися в реальність, тихі трелі невідомих птахів манили в глибину міражу, крижаний вітер овівав обличчя, роблячи ілюзію майже реальною.

– Ти неймовірна, землянко, – сказав хтось невидимий. – Тобі тут подобається?

Віта збиралася кивнути, але не змогла навіть моргнути.

«Я сплю», – подумала, намагаючись не суперечити дивовижному сновидінню, щоб не перетворити його на кошмар.

– Даремно ти сюди прийшла. В Шаєнні слабкі не виживають.

Хто це говорив? Вона не розуміла. До неї неначе звертався цілий світ – дикий, прекрасний у своїй первозданній красі, наповнений магією і небезпекою.

– Це нерівноцінний обмін. Тіолейн вартий більшого. Йди!

Її відчутно струснуло, але чарівне небо нікуди не зникло.

– Чому ти тут? – прогуркотіло над головою. – Що ти таке?!

Якби Віта могла вимовити хоч слово!

– Геть!

Хвилі впали, розлетілися крижаними бризками, проткнули її наскрізь…

Вона відчайдушно закричала, подумки попрощалася з життям… І повіки несподівано піднялися, а фіолетовий захід перетворився на звичайну світлодіодну лампочку.

– Спи. – Віту вкрили м’якою ковдрою. – Нікчемна землянка… Ти не каструля супу. Тебе і на пів тарілки не вистачить.

Під пальцями ворухнулося пір’я. Віта знесилено притягнула до себе нерухому ворону і, ламаючи нігті, здерла скотч із її дзьоба.

– Спи, – прозвучало над нею владно.

На лоб опустилася широка тепла долоня, і Віта провалилась у важкий сон, не встигнувши нічого зрозуміти.

***

16 березня, 18.00

вул. Лісова

Шарашка застиг біля дивана, невідривно дивлячись у темні оченята птиці. Дурний Тіолейн… Навіщо було ризикувати заради землянки? Це не мало сенсу!

– Прошу… Не роби цього…

Він з жалем похитав головою.

– Твоє життя важливіше, партнере.

– Шарашко! Я ніколи тобі не пробачу!

– Можливо. А я не пробачу собі, якщо дозволю тобі згаснути.

– Ми знайдемо інший спосіб!

– Тобто іншу наївну лялечку, яка настільки сильно повірить у існування Шаєнни, що зможе заглянути в наш світ? Сумніваюся. Шаєнна відкинула навіть цю. Наступну вона і на поріг не пустить. Вибору немає, партнере.