Читати книгу - "Візерунки долі. Я згодна, Аграфена Осіння"

– І що з того? – з підозрою запитала я. – Я вже переміщалася не раз. Нічого ж страшного не сталося?

– Кілька разів поспіль ти ще не переносилась. Можеш заснути чи навіть знепритомніти під час переходу. Цього я не можу допустити.

Не встигла я навіть почати заперечувати проти такої несправедливості, як чоловік підняв мені голову, легенько торкнувши пальцем підборіддя, і попросив, дивлячись прямо в очі:

– Люба, будь ласка, не змушуй мене наказувати. Я все одно тебе не візьму.

Ну і нехай! Не дуже і хотілося! Але те, що він попросив, а не наказав, було важливо для мене, тому я не могла не погодитися.

– Добре, – сказала я, показуючи всім своїм виглядом, що незадоволена його рішенням. – Залишуся вдома. А якщо Артур не відпустить Талію?

Дін лише знизав плечима:

– Запрошу його теж, можливо, вони разом приїдуть?

– Ти сам збираєшся в дорогу?

– Так, сам.

– Ну от, а за мною завжди тягаєш цілий загін солдатів, – обурилася я. – Тобі теж небезпечно подорожувати самому!

– Знаєш, як приємно це чути? – він раптом звалив мене на ліжко і навис зверху.

– Приємно, що небезпечно? – удала, що не розумію, про що це він.

Спершу він поцілував мене, а потім прошепотів у вухо:

– Я радий, що ти турбуєшся за мене. Але знаєш, хвилювання – це добре, але воно анітрохи не зігріває.

– Невже? – «щиро» здивувалася я. – Як прикро… А що ж робити?

– Придумай щось, ти ж кмітлива.

– Навіть не знаю, – задумалася я. – Може, щось підкажеш?

– Підказати можу лише одне, – хитро посміхнувся чоловік. – Мила, я так скучив…

– Ну, то йди до мене, – я обійняла його і притягла ближче. – Будемо терміново це виправляти.

***

Через пів години Дін ніжно поцілував мене на прощання і підвівся з ліжка. Я закуталася в ковдру і позіхнула. Вставати категорично не хотілося. А якщо не хочу, то й не буду! Королева я, чи як?

– Наталю, що плануєш робити сьогодні? – запитав Дін, швидко приводячи себе до ладу. – Може, залишишся у своїх покоях? Поклич фрейлін, бо вони, мабуть, вже забули, як виглядає королева.

– Ага, – ліниво відповіла я. – Пізніше покличу. Зараз мені ще не хочеться вставати.

Згадалися слова чоловіка про те, що Мерід і Шурик знадобляться йому вранці. Цікаво, навіщо?

– Дін, – гукнула я його, коли він уже взявся за ручку дверей. – Ти казав, що Мерід та Сашко тобі знадобляться вранці. Навіщо?

– Мерід приглядатиме за тобою, поки мене не буде, – пояснив чоловік. – А твого друга Бернард повезе по навколишніх містечках, щоб він підшукав когось для королівської служби. Останні події змушують поквапитися зі створенням повноцінного загону стражників.

– Зрозуміло, – я піднялася на лікті й знову покликала чоловіка, який вже відчинив двері: – Любий, повертайся швидше.

– Навіть не сумнівайся, – усміхнувся він. – Повернуся і дівчисько Артура з собою приведу.

Я ще трохи полежала після того, як Дін пішов, а потім вирішила: лежи – не лежи, все одно вставати доведеться.

Злізла з ліжка, натягаючи на ходу халат, смикнула за шнурок для виклику прислуги, що висів просто під нічником, і попрямувала до вітальні чоловіка. Минулого разу я там знайшла досить цікаві книги.

– Доброго ранку, Ваша Величність, – привітав мене Ростон, який з’явився у дверях.

– О! – я навіть зупинилася від несподіванки. – Тебе ніхто так і не змінив? А Донат також тут?

– Так, тут, Ваша Величність, – підтвердив помічник першого радника.

– А де Кевін? – поцікавилася я, – і чому ти досі на посту? Адже ти не вартовий.

– Його Величність наказав, щоб ваші покої охороняв я, – пояснив Ростон.

– О... – протягнула, не зовсім розуміючи. – Ну добре. Передай охороні на сходах, що я чекаю сніданок, і нехай покличуть когось із фрейлін до мене у вітальню. Можливо, якісь новини дізнаюся.

– Як скажете, Ваша Величність, – відгукнувся Ростон, зачиняючи за собою двері.

– Ой, зачекай! – зупинила його. Двері знову відчинилися. – Тільки Федеріку кликати не треба, вона і так тут до опівночі була.

– Все виконаю, Ваша Величність, – відповів Ростон, знову акуратно зачинивши двері.

Я пройшла у вітальню короля і зупинилася біля входу. Виявляється, тут вже є охочі до бібліотеки монарха. У кріслі біля столу, поряд з книжковими шафами, сидів Мерід і щось читав. На столі перед ним лежали зошит і ручка, очевидно, він робив якісь позначки.

Помітивши мене, підвівся з крісла і ввічливо привітався.

– І тобі доброго дня, – відповіла першому раднику чоловіка. – А що ти тут робиш? І де твої творіння поділися?

– Які творіння? – чоловік здивовано подивився.

Я усміхнулася:

– Террі та Кевін.

Мерід відповів на усмішку і на щоках його з’явилися симпатичні ямочки.

– Террі у Вашій спальні, Ваша Величність, а Кевін у кабінеті скарбника.

– Справді? – схоже, всі стратегічні об'єкти зараз під пильним наглядом. – Зрозуміло. А як щодо дитячої кімнати?

– На третьому поверсі чергує додатковий охоронець. Йому на допомогу призначили Вінца.

Оце правильно. Коли я вперше побачила цього величезного лакея з кулачищами, як кувалди, одразу подумала, що йому місце якраз в охороні, а не підлогу натирати чи поруччя полірувати. І ось тепер Мерід знайшов йому відповідну роботу.

– Сподіваюся, що нічого несподіваного не станеться. Всі таємні двері палацу заблоковані зсередини, а біля виходу з тунелю залишили чергувати Грета та Робіна, – продовжив Мерід. – Проте зайва обережність не завадить

– Повністю згодна, – підтвердила я, підходячи до книжкових полиць.

Вибрала собі якийсь довідник з ілюстраціями й вирушила до своїх покоїв, залишивши Меріда на його важливому посту. І вже через годину стало зрозуміло, наскільки важливим він вважає цей пост.

Ми щойно зібралися пити чай з Аертіною і Феклатою, які одразу примчали до мене при першому поклику, і дівчата почали ділитися останніми палацовими новинами, як у двері постукали. Террі швидко підскочила до них і трохи прочинила. У отвір заглянув Донат: