Читати книгу - "У пошуках легенди Книга 1 "Неймовірні пригоди", Yu Lee"

– Ну, і як це розуміти? Ти навіщо мене приспав? – Ще раз повторила я чіткіше і спокійніше. – Я трохи від страху не померла, розуміючи, що зараз можливо втрачу свідомість оповита полум'ям!

– Мені довелося! Інакше ти могла влаштувати в храмі пожежу, – почав він і назад вмостився спати, продовжуючи монотонно пояснювати, вже бубонячи з-під ковдри. – Було очевидно, що чим сильнішими на той момент ставали твої емоції, тим яскравіше розгорялося саме полум'я. Єдиний вихід, який я тоді побачив – взагалі повністю відключити твою свідомість. І це справді допомогло. – після Нік ще раз голосно позіхнув. – Зайві ж сварки та скандали, у незнайомому місті, нам ні до чого. Невідомо ще коли і як ми зможемо вийти з нього, – закінчив він і затих.

– Судячи з того, що зараз ранок, а ти мене приспав імовірно надвечір, то виходить, що я близько десяти годин проспала. Це як розуміти? Коли ти це застосовував на Томі, він проспав хвилин тридцять від сили.

– На мені що застосували? – почувши своє ім’я Том вклинився в розмову відірвавши голову від подушки, але ми на нього не звернули увагу.

– Розумієш, – знову сів Нік на ліжку і серйозно глянув на мене. – Я трохи не розрахував сили. Вони змінилися після появи цього татуювання, як ми помітили ще тоді з лікуванням.

– Малюнок на спині це взагалі інша розмова. Виходить, ти мене випадково і вічний сон міг загнати, і я ще легко відбулася цими десятьма годинами.

– Ну..., – скривив нін винуватий вираз обличчя.

– Що? Що вже сталося?

– У принципі, нічого страшного не трапилося якщо ти тут галасуєш. Просто ти не десять годин проспала, а близько двох з половиною днів, – зізнався він, а в мене аж ноги підкосились після почутого, і я сіла на підлогу.

– Як...? Мда-а-а... – простягла я. – Все було гірше, ніж я думала.

– Все ж налагодилось, – спокійно сказав Нік і в черговий раз, сховавшись під ковдрою, спробував заснути. – Шукай свої плюси, ми от з Томом вже все підготували для походу в гори, і тобі не довелося з цим поратися, – бурмотів він собі під ніс.

– Так, звісно, ​​гори! – згадала я. – Гаразд, підемо тоді снідати.

– Яке снідати? Ти хоч на якийсь годинник взагалі дивилася? – обурювався Том.

– А що не так? Ранок же, і сьогодні я хочу подивитися місто. Я нічого ще тут до ладу не бачила, – нагадала я.

– Ранок ранку ворожнеча, ще навіть півні не співали, якщо звичайно вони тут водяться, – бурчав Нік.

– Тобі нагадати завдяки кому я втратила з життя два дні... з половиною!

– Гаразд... ти й мертвого вмовиш, – з обуренням він виліз з-під ковдри. – За двадцять хвилин зустрічаємось у коридорі, – змирився він, а я з почуттям перемоги втекла переодягатися.

Після сніданку хлопці, як і обіцяли, склали мені компанію у прогулянці, щоправда Том приєднався пізніше, бо як він аргументував: – «Я до цієї справи ніякого відношення не маю, тому нічим не завинив, щоб вилазити з ліжка в таку рань». Фумі, яка останнім часом живе своїм життям, теж вирішила пройтися з нами. Цього разу не було фестивалю чи свята, бо всі мешканці займалися своєю рутинною справою. Гуляючи вулицями, мені важко було уявити, що тут взагалі не існує магів і що всі ці добрі та милі люди нащадки кровожерливих мисливців на драконів.

Блукаючи околицями і заходячи в різні таверни, щоб перекусити, я й не помітила, як настав вечір. Завтра ми вирушимо в гори на пошуки легендарного дракона, ну чи кількох, як пощастить. Хоча навіть якщо з цим не складеться, головне повернутися живими, адже навіть для магів сходження у снігові гори це дуже небезпечна пригода. Але все одно, ніколи ще ми не були такі близькі до мети, і це мене хвилювало.