Читати книгу - "Його інвестиція. Міняю інвестора. Частина 2., Лія Серебро, Олена Арматіна"

Емір нахилився вперед.

— Я завжди готовий. Але чи готова ти?

Це була остання крапля. Лейла різко вийшла з кімнати, грюкнувши дверима, не закінчивши свої інтриги.

Пізніше ми з Еміром сиділи в саду. Я бачила, як на нього це вплинуло, як важко йому було зберігати спокій.

— Ти справді думаєш, що вона ще щось приховує? — запитала я, намагаючись пом’якшити напругу.

— Так. Але це питання часу, — сказав він, беручи мою руку в свою. — І з часом ми дізнаємося все.

Його погляд, сповнений тепла і впевненості, змусив мене повірити, що ми впораємося з будь-якими випробуваннями.

Сад був оповитий пахощами жасмину, а легкий вітерець тихо грався з листям. Ми сиділи в альтанці, де м’яке світло сонця пробивалося крізь лозу, створюючи химерні візерунки на столі. Емір виглядав розслабленим, але я відчувала, що в ньому клекоче якась думка, яку він ще не озвучив. І, чесно кажучи, я сама не могла більше чекати.

— Так от, Емір, — почала я, намагаючись зробити свій тон максимально спокійним, хоча серце калатало. — Які у тебе плани щодо мене?

Він підняв на мене погляд, такий важкий і насичений, що здавалося, ніби між нами проскочила блискавка. Його очі говорили більше, ніж будь-які слова.

— Ти... — він затнувся на секунду, а потім подивився так, що я відчула жар у грудях.

— О, ні-ні, погляди поглядами, — я підняла брову, намагаючись приховати нервозність. — Але я тут про плани говорю, серйозно. Ти взагалі не замислювався, що все це… трохи дивно?

— Що саме? — Він нахилив голову, розглядаючи мене, наче я — загадка, яку він намагається розгадати.

— Ну, наприклад… нічого, що я була з твоїм сином? — випалила я й одразу затримала дихання.

Його обличчя трохи напружилось, але він швидко опанував себе.

— Це мене й засмучує. Це змушує мене думати, як ти маєш до мене ставитися і як я маю діяти.

Я зітхнула, вирішивши натиснути трохи сильніше:

— А це не завадило тобі тоді зі мною переспати, правда?

— Я вже говорив, чому це сталося! — Його голос піднявся на півтону, але в очах з’явилося щось на межі жалю і бажання виправдатися.

— Ну-ну, добре. — Я відкинулася назад, демонстративно склавши руки на грудях. — Ось Аміри немає,  з Лейлою теж, ти з нею розлучаєшся. А далі? Мені тут на що розраховувати?

— А далі… — Він зробив паузу, нахилившись ближче. — Ти залишишся у мене сьогодні?

Я знервовано засміялася.

— О, ні, мій дорогий. І з чого б це?

— Не думай нічого такого, — в його голосі з’явилася легка іронія. — Ти ж вагітна, я на таке не здатний зараз.

— Ну, спасибі, так мило! — Я саркастично підняла очі догори. — І чому ж тоді?

— Просто… не знаю. Мені страшно спати одному після хвороби, — тихо зізнався він, і його слова прозвучали так щиро, що я втратила мить.

— Знаєш чому? — я посміхнулася куточками губ.

— Чому?

— Бо хвороба підточила твій психічний стан.

Він усміхнувся так, ніби я тільки що зірвала головний приз.

— Ти безжальна, Анастасіє.

— Ну, так. Ти ж записав мене в няньки, — відмахнулася я, але зітхнула, відчуваючи, що вже погоджуюся.

Я залишилася. Але кожна хвилина поруч з ним ставала для мене випробуванням. Його присутність була як магніт — навіть коли ми мовчали, здавалося, що між нами крутяться невидимі енергетичні потоки.

Тієї ночі я зрозуміла, що він ще на крок ближче. І питання вже не в тому, чому він цього хоче. А чому цього хоче моє серце.