Читати книгу - "Тінь у його домі, Ірина Айві"

 Розділ 33

Я йшла довгим коридором лікарні, відчуваючи, як кожен мій крок відлунює у стінах, немов нагадуючи про неминуче. В мені боролися два протилежні почуття. Одна частина прагнула якнайшвидше поговорити з Ярославом, розставити всі крапки над "і". Інша ж, ніби скуті невидимими путами, гальмувала мої рухи, намагаючись відтягнути цей момент. Страх. Вина. Полегшення. Все змішалося в один суцільний клубок, який важким тягарем ліг на серце.

Я не можу залишатися дружиною Ярослава. Навіть у цій вимушеній грі в подружжя – це несправедливо ні до нього, ні до мене. Усе, що було між нами, давно втратило сенс, розчинилося у мороці невимовлених слів та спогадів, які більше не немають сенсу. Вчорашня ніч змінила все. Скільки б я не намагалася ховати свої почуття до Дем'яна, вони завжди жили в мені, як вогник, що не згасав навіть під натиском обставин.

Я кохаю його.

Ця правда накрила мене, мов хвиля, поглинаючи усі страхи. Найбільша радість у тому, що він відповідає мені взаємністю. Я бачила це в його очах, відчувала у кожному дотику, чула в кожному шепоті. Ніч, яку ми провели разом, була неймовірною. Я навіть не могла уявити, що він може бути таким ніжним, таким турботливим. Він ніби читав мене без слів, обіймав не лише руками, а й душею.

Але справжнє щастя прийшло зранку. Ми сиділи за сніданком утрьох, і я не могла відвести погляду від цієї картини. Дем'ян з любов'ю дивився на Есмію, слухав кожне її слово, розуміючи її навіть без слів. Він не знав, що вона його рідна донька, але вже любив її всім серцем. Я бачила це в кожному його жесті, у теплому погляді, яким він її обдаровував. Серце стиснулося від щастя та болю водночас.

Чи матиму я сміливість розповісти йому правду? Чи зможу я зруйнувати стіни, що стоять між нами?

Відповідь на ці запитання чекала на мене за дверима палати Ярослава. Я глибоко вдихнула, витерла вологі долоні об тканину сукні та постукала...

Двері прочинилися, і я побачила його – бліде обличчя, втомлений, але все ще гострий та насторожений погляд. Ярослав ледь помітно усміхнувся, коли побачив мене, і жестом запросив увійти.

– Як ти? – моє запитання прозвучало занадто напружено, і я відчула, як долоні знову змокли.

– Живий, як бачиш. Чи ти очікувала інших новин? – сухо відповів він, але в його голосі не було злості.

Я опустила погляд, намагаючись приховати нервозність. Чому я не дозволила Дем'янові бути поряд? Він міг би підтримати мене, дати силу сказати те, що потрібно. Але тепер я тут одна, і мені доведеться самій розпочати цю розмову.

– А де Есмія? – зненацька запитав Ярослав. Його голос був спокійним, але в очах читалася цікавість.

Я швидко підняла погляд, намагаючись знайти правильні слова.

– Я залишила її з батьком, – відповіла я, відчуваючи, як серце зробило різкий стрибок.

Це була правда. Есмія зараз зі своїм рідним батьком. Я не збрехала, і водночас не розкрила всієї істини. У грудях защеміло, та я змусила себе втримати спокійний вираз обличчя.

Ярослав на мить задумався, а потім кивнув, здається, приймаючи мою відповідь без підозр. Але ця розмова була лише початком того, що мало статися далі.

– Нам потрібно поговорити, – тихо сказала я, намагаючись зберігати спокій.

Ярослав різко подивився на мене. Його вираз обличчя змінився, голос став грубішим і дратівливим.

– Про що? – насторожено спитав він, ніби вже здогадуючись, куди хилиться розмова.

Я зібрала всю свою волю в кулак.

– Нам потрібно розлучитися, – обережно промовила я. – Наш шлюб був лише на папері. Не має сенсу його продовжувати. 

Його очі спалахнули гнівом. Він різко сів на ліжку, не зводячи з мене погляду.

– З чого раптом виникла така ідея? – його голос звучав різко, майже люто.

Я знала, що ця розмова буде непростою, але не відступлю. Я мусила зробити це.

Я стояла перед ним, намагаючись зібрати докупи всі уламки своїх почуттів. Після того, що сталося, дивно чути від нього таке запитання. Моє життя, наше життя з Есмією, було під загрозою. Хіба цього мало? Я не чекала від нього розуміння, тому просто сказала:

-- Я нічого не прошу у тебе. Піду з чим прийшла.

Ярослав зіщулився, і в його очах майнув гнів. Я знала цей вираз – він завжди з'являвся перед бурею.

-- Отак просто ти вирішила викреслити мене зі свого життя? А може, справа зовсім не в цьому? Га? Може, ти хочеш розлучення, бо вже стрибнула у ліжко до колишнього коханця? -- його голос був жорстким, а пальці зімкнулися на краї ковдри так сильно, що побіліли кісточки.

Я заплющила очі, намагаючись не дозволити болю накрити мене з головою.

-- Ярославе... -- вимовила я тихо, але кожне слово було наче лезо, що різало по живому.

-- Я не дам тобі розлучення! Ніколи! – його голос був низьким, загрозливим. – І доньку ти не забереш.

Я відступила на крок, інстинктивно обійнявши себе руками, ніби це могло захистити мене від його слів.

-- Скажи но мені, а йому ти вже розповіла, що Есмія – його донька? Чи, може, це варто зробити мені? Думаю моя правда вразить усіх. 

Моє серце завмерло. Я дивилася на нього, не в силах повірити, що він міг таке сказати. Повітря стало важким, а тиша – задушливою.

-- Як ти смієш? – мій голос зірвався на шепіт. – Як ти можеш таке говорити після всього, що ми пережили?

Я різко повернулася, збираючись піти, але його рука вп'ялася в моє зап'ястя. Я метнула на нього погляд, повний блискавок.

-- Відпусти, -- вимовила я рівним, крижаним голосом.

Він не відразу послухався, дивлячись мені просто у вічі, шукаючи щось, чого я вже не могла йому дати. Але нарешті його пальці розтиснулися.

-- Ніколи! Я ніколи не відпущу вас, Лідо. Запам'ятай мої слова, перш ніж скоїти якусь дурницю. 

Я зробила кілька кроків назад, розвернулася й вийшла з палати, залишаючи його самого в цьому холодному, важкому мовчанні.