Читати книгу - "Шпиталь, Олексій Михайлович Волков"

— Нічого, якось воно буде… — намагався заспокоїти шефа Микола.

— Якось не влаштовує, — відрізав Моцур. — Якщо не пройду, то може не бути навіть твого «якось». Тільки «ніяк».

Ями скінчилися і, виїхавши на трасу, машина набрала швидкість. Хитало значно менше, проте найменший поштовх віддавався болем у не повністю протверезілій після триденного «відпочинку» голові.

Від самого ранку в шпиталі усе вирувало. В лікарняний УАЗ вантажили апаратуру, рахували, перевіряли та готувалися. Усе це мало бути розставлене в амбулаторії, щойно визначиться, до якої вирішать їхати перевіряючі. Костогриз не відходив від телефона, обдзвонюючи дільничні лікарні. Вартість цього дня була без перебільшення високою. Якщо, дасть Бог, усе пройде вдало, — настане період відносного затишшя, невідомо чи тривалий, однак це дасть змогу ще якийсь час працювати.

Дольний зійшов униз не тямлячись від обурення.

— Григорію Віталійовичу, а я з чим лишуся?

— Толю, у мене і без тебе голова болить, — скривився Костогриз.

— Ні, я серйозно. Відділення без дефібрилятора не залишу.

— То залишиш його сам, — майже по складах вимовив головлікар. — Будуть незадоволені — станемо першими претендентами на закриття. Тоді все своє начиння можеш викинути взагалі.

— А якщо…

— А «якщо» — візьмеш в операційній.

— Так беріть звідти!

— Вони не той вигляд мають, а у тебе все нове. Дві години переб’єшся. Ти ж розумієш, до віддаленої лікарні вони не поїдуть, відбиваючи власні зади по наших ямах. У разі чого за двадцять хвилин апаратура у тебе. Якби не дай Бог що — береш хворого просто в операційну. Сьогоднішній день рік годуватиме! І молися, щоб начальник управління не змусив нікого у Манівцях або Дилові твоє причиндалля розпаковувати і демонструвати, як на ньому працюють!

Махнувши рукою, Дольний пішов. Стукіт підборів змусив головного обернутися. Полянська бігла до нього, перестрибуючи ями, що рясно вкривали територію. Костогриз відчув щось недобре.

— Григорію… Віталійовичу… Вет…лицький дзвонив… «ве-о» Замриги покійного…

— Куди дзвонив? — не зрозумів той.

— До приймального…

— А він що, мого номера не має? — розгублено запитав Костогриз, дивлячись на свій мобільний, де не висвітилось жодного вхідного дзвінка.

— Каже… забув ваш номер… з переляку… не може знайти…

— А переляк з якого приводу?

— Моцур їде. Новий голова обладміністрації. Разом з «нашим».

— А якого милого він тут забув? До них же ж їде, напевно? До Ветлицького?

— Ні! — видихнула Полянська. — До нас. «Медицину» дивитись. Ну і… агітувати.

— А ви чого бігли? — похитав головою Костогриз. — Також мобільного не маєте?

— Ваш номер видалила з переляку. Руки трусилися.

— Шляк би їх усіх трафив… — вилаявся головний. — Пошліть Галину ресторан замовити про всяк випадок. Сподіваюся, їх не ми поїтимемо, але бути готовими треба. Та номер мій наново запишіть! Бракувало лише зв'язок втратити у найвідповідальніший момент…

Хижняк, що вискочив по забуті в машині плани роботи, які писав півночі, потрапив на очі головному напрочуд вчасно.

— Романе Петровичу! — загукав Костогриз. — Романе, чуєш мене? Машину звідси забери. Швиденько!

— Куди? — не зрозумів той.

— Куди хочеш! Он, за швидку допомогу зажени, а ще краще за морг — туди не підуть.

— А… — здавалося, у лікаря відняло мову. — Навіщо? Вона тут комусь заважає? Он, поруч Дольного стоїть. Йому що — також відганяти?

— Йому — ні, а тобі — так, — відрізав головлікар.

— А я що — не такий, як інші? — образився Хижняк.

— Ні, — терпляче пояснював Костогриз. — Машина в тебе нова, з автосалону, це видно. Ще й джип. Тому віджени.

— Кому яке діло? — ніяк не міг зрозуміти Роман.

— Таке! — втратив терпець начальник. — В очі впадає. Приїдуть — побачать. Не повинен у нас лікар на нових машинах їздити!

— Це ж китайська, дешева! — розгубився Хижняк.

— То ти хочеш, щоб я їм це пояснював? Не дратуй бугая червоною шматою — здоровіший будеш. А ну заводь!

Сплюнувши, головлікар попрямував до корпусу, та довелося знову затриматися — телефон, який він досі тримав у руці, задзвонив. Це був начальник управління, на якого чекали. Може, відмінилося? Десь у грудях залоскотала божевільна надія. Аж ні.

— Григорію Віталійовичу, — голос обласного начальника не обіцяв нічого доброго. — Значить, ми під’їжджаємо за годину. Машина у тебе є вільна? Якась службова.

— Є, — розгублено відповів той.

— Значить, мусить виїхати до нас на об’їзну. Ви десь три місяці тому новий дефібрилятор купили і ще якусь апаратуру, по рознарядці.

— Електровідсмоктувач… — розгублено промовив Костогриз.

— О, значить, запакувати назад у коробки і привезти на в’їзд до міста.

— А… навіщо? — не зрозумів головний.

— Значить, новий голова адміністрації їде з передвиборчою програмою. Буде привселюдно дарувати лікарні нову апаратуру.

— Так ми ж три місяці вже нею користуємось… — Костогриз насилу добирав слова, не здатний усвідомити глибину абсурдності цієї вимоги. — Де я візьму упаковку? Може й викинули її! Та й усі ж знають…

— Григорію Віталійовичу! — перебив обласний начальник. — Я ж зрозуміло висловлююсь! Розібрати! Запакувати! І вивезти до знака «Роздол»!

— Матінко рідна… — бурмотів на ходу Костогриз, піднімаючись сходами до реанімації, — І коли ж це скінчиться? Знущання це… Діждуться, суки, що народ за сокири візьметься…

— Що таке? — вибіг назустріч Дольний.

— Так… дефібрилятор і відсмоктувач розібрати… запакувати… і у машину… — відхекувався головний.

Очі реаніматолога помалу вилазили з орбіт. Він відкрив рота, щоб ще щось запитати, та не встиг.

— У машину! — заволав Костогриз. — І якщо ти хоч щось запитаєш, я за себе не відповідаю!

Дмитрик гірко ридав, затуливши руками очі, і нервово смикав головою. Який же правий був Шевченко, що його вірші заставляли читати і вчити напам'ять у школі! Нема на світі правди! Їй-Богу нема! Де ж це видано, щоб одному все, а іншому лише стусани та прокльони! За увесь час, скільки пам’ятав, лише раз його запитали, чого він хоче, та й то відшмагали потім, бо сказав, щоб взимі школа згоріла, а у літі — щоб корова здохла. Навіть товкли його далеко не завжди по заслугах, — пам’ятаючи прикру вдачу хлопця, часто-густо намагалися повісити на нього відповідальність за усі підряд негаразди.

Попри все Дмитро нічого не мав проти Аліни, хоч тато завжди, як випивав горілки, казав, що вона його рідна, а він ні. Але ж коли й був тверезий, однаково усе краще діставалося сестрі, хлопець зазвичай ще й отримував запотиличника, коли не бажав доношувати дівчачі речі. Єдиний раз йому на гуманітарці купили