Читати книгу - "Історії про людей і тварин, Міленко Ергович"

Невдовзі Кіті знову була кітна. Тітка Доріца знала, як це все буває, і коли кицька вешталася обійстям, поміж будівлями, вона ходила слідом, щоби побачити, де влаштує лігво, щоб забрати в неї кошенят, щойно народяться. Але то вже було перед Різдвом, кололи порося, тітка Доріца робила пироги, із Сараєва по м'ясо приїхав дідусевий приятель Ганс, протестантський пастор, і про Кіті всі забули. Тільки на Святвечір вона з'явилася в хаті, просила попити, і потім, як це часто робила, вляглася перед розпаленим каміном на дідусеві капці, та й подивилася на нас. Живота в неї вже не було.

Тітка Доріца знала, що на Різдво не можна сердитись, чи просто думала, що лють не можна демонструвати в присутності дітей, і тільки стиха, своїм ніжним альтом заспівала О tannenbaum… Співала гарно й чисто, ніби першою на світі цю пісню співає, і ми аж заслухалися. Коли вона закінчила, дідусь підвівся й пішов по скрипку. Грав нам і робив різні кумедні рухи, ніби ухиляється від мечів, але ніяк не міг нас розсмішити. У Святвечір не до смішків, і він це теж знав, тільки неспокійно йому було, гризло й мучило його те, чого ми тоді ще не могли зрозуміти. Було Різдво 1942-го, наші батьки були під Сталінґрадом, їх ми більше ніколи не побачимо, а мати моя була мертва від мого дня народження. Дідусь, на відміну від бабусі та тітки Доріци, передчував катастрофу, тому й намагався розсмішити нас на Святвечір. Ми вдавали з себе дорослих, які все знають і яким не смішно, коли ухиляються від мечів, граючи на скрипці чардаш, «Як пішов я на Бентбашу» та інші пісні, що до Різдва не мали жодного стосунку.

А Кіті — Кіті й далі собі лежала біля каміна, поглядала на нас і ворушила вухами щоразу, як скрипіла дідусева скрипка. «Диви, яка музична вона, курва!» — бурчала тітка Доріца. «Доротеє, і як тобі не соромно на Різдво. Лаєшся, та ще й перед дітьми!» — сказала бабуся і не схотіла долити їй гарячого вина, від випарів і пахощів якого ми, діти, уже були п'яні. За певний час кицька підвелася на рівні. «Кіті, Кіті, Кіті!» — кликала її тітка, сподіваючись, що та відведе її до кошенят, яких одразу ж треба кинути у Левієву криницю, але Кіті ковзнула крізь привідчинені двері у пітьму і здиміла.

Ніч була крижана й ясна, кожну зірочку на небі було видно, а в Блажуї світилося хіба в кожному десятому домі. Решта стояли темні, виглядали загрозливо, наче з хвилини на хвилину в них зблиснуть ножі. «Ісусе, Боже, на кого ж ти нас покинув!» — прошепотіла тітка Доріца та й побігла назад у дім. Навіть не озирнулася на нас, дітей, вперше й востаннє в житті. Ті слова, промовлені на Різдво 1942-го, в наступні три роки повторювала так часто, що ми навіть звикли до них, мені вони завжди нагадували про ту ніч.

Наступного дня тітка встала рано, щоб шукати лігво Кіті. І ми повискакували з ліжок, таку нагоду не можна пропустити, різдвяний ранок, надворі все біле від снігу і морозу, і треба було перед споживанням струдлів і кави з молоком поглянути, де ж заховалася Кіті. Першою ступала тітка, а ми за нею, вдаючи з себе стрільців, точно як показував на плацу за школою сержант Іво Лубура, тільки Ельза руйнувала нашу лаву, бо була замала. Ельза завжди і для всього була замала. Якби не вона, ми здавалися б справжніми вояками, що тицяють багнетами в копицю сіна, шукаючи, де ж заховалися бандити.

Гра тривала довго, але на Кіті ми все ніяк не могли натрапити. Тітка кликала її найласкавішим голосом, ніби несе їй печінку щойно зарізаної свині, яка ще так і дихає життям. Та цього разу не змогла її обдурити. Кішка твердо вирішила заховати й врятувати свій приплід. Тричі ми обійшли ціле обійстя, іншим уже й набридло йти ланцюжком і тицяти палицями в сіно, тільки я один вирішив до кінця залишитися солдатом. Якщо здамся, думав я, батько та дядько Фреді ніколи не повернуться з війни. Так я їх рятую, шукаючи місце, де заховалася Кіті з кошенятами. Ненавидів ту кицьку, що забрала в мене батька, і власними руками хотів покидати кошенят у Левієву криницю. Тільки б знайти її нарешті.

Інші діти повернулися до хати, у мене текли по щоках сльози, але я не здавався. «Ти мій великий хлопчик, — обіймала мене тітка Доріца, — ми удвох самі знайдемо нашу Кіті», — втішала мене, хоч так ніколи й не дізналася, чому я плакав.

Ми знайшли її біля найхудішої корови, Шарулі, що вже давно не мукала і не давала молока, але різати її ми не хотіли, бо не наша була, а Левієва. (Якщо вони все-таки повернуться…) На купі свіжого гною лежала Кіті і годувала кошеня. Одне-єдине, чорне, як і вона. Я одразу хотів його схопити, але тітка Доріца не дала. «Чекай! — сказала, — Цього ми не можемо кинути в криницю». Я глянув на неї спантеличено: «Чому не можемо?»

Потім пекар Шефко приходив нас привітати. Ми пригостили його пирогами, і він їв так, ніби востаннє. Нічого не питав, тільки весело підморгував мені, гадаючи, що це я врятував котика. А не я. Навіть не розумів того Різдва, чому тітка Доріца не схотіла втопити котика, народженого на теплому гної, у стайні, біля сліпої та глухої євреєвої корови. Зрештою, хороший був той наш котик, хоч ми так і не дали йому імені. Ловив мишей значно краще за Кіті. Коли ж улітку 1945 року нас погнали в табір, ішов за нами до залізничної станції, а там стояв на пероні й дивився на нас кілька годин. Потім двері товарного вагону зачинилися, настала глибока пітьма, але в мене перед очима все стояла його чорна голова. «То був не котик», — говорила уже в Німеччині тітка Доріца, і тамтешні жінки дивилися зачудовано. Звідки їм, бідолашним, знати, як все було у Блажуї.

Сичан-паша та його доля

Усяке з людьми трапляється,