Читати книгу - "Зазирни у мої сни"

Ліза зиркнула на високого чоловіка, що, склавши руки на грудях, стояв за агентом Джонсоном. З такої відстані я не міг розрізнити кольору його очей. Він кивнув.

— Добре, — сказала Ліза, — ми повідомимо посольство. Яка друга умова?

Я звів брови на переніссі.

— Моя дружина… Єва Лауда… на ній кредит. На машину. Вам це відомо?

Ліза кинула швидкий погляд на Ґарета.

— Так, відомо.

— Я хочу, щоб ви його виплатили. Повністю. До останнього євро.

Брови американки здивовано вигнулися.

— Я не розумію, як це пов’язано…

— Ніяк це, на хрін, не пов’язано, — обірвав її я. — Якщо вам треба, щоб я поїхав, ви мусите заплатити цей кредит.

Усе повторилося: поворот голови до довготелесого, його стриманий кивок.

— Добре, ми згодні.

Кілька секунд усі мовчали. Зрештою я знизав плечима й утомлено проказав:

— Тоді все.

Чоловік із виголеною до блиску головою сухо посміхнувся. Дужки довкола губів стали виразнішими:

— Будемо раді вас бачити, пане Белінськи.

Він поплескав Ґарета по плечі та зник з екрана.

59

Нам усе ж довелося зустрітися до вильоту. Дитячий закордонний паспорт Теодора був готовий 23 червня. Наступного дня, в середу, мені зателефонували з посольства Сполучених Штатів і повідомили, що формальності вирішено, я можу забрати візу. Єдина проблема полягала в тому, що я не міг вивезти сина за межі країни без письмового дозволу його матері.

Я повернувся з Києва у четвер увечері та — знадобилося кілька годин, щоб побороти себе, — зателефонував Єві. Набрехав про родичів у Сполучених Штатах, про те, що везу Тео на якийсь час на лікування, й пояснив, що мені потрібна її формальна згода.

— Я хочу побачити Теодора, — позбавленим емоцій голосом проказала вона.

— Забудь, — я ледве говорив, так сіпалось обличчя. — Після того що сталося, я не віддам його тобі. Просто забудь! Ти навіть не торкнешся до нього!

— Я не прошу багато, — її голос ламався. — Дозволь мені зустрітися з ним до виїзду.

— Ні! Як ти можеш просити про таке після того, що сталося?

Єва схлипнула:

— Те, що відбулося між нами, його не стосується.

— Його викрали! — закричав я. — Його викрав той непотріб, з яким ти спала! Якби в малого був нежить, він би задихнувся зі скотчем на роті в тому довбаному ліфті! Як це, на хрін, може його не стосуватися?!

— Я не хотіла!

— Я тебе ненавиджу!

Ми все дужче й дужче розпалювалися.

— Невже ти думаєш, що я… — Єва, захлинаючись, ридала. — Якби я знала, я б не змогла… Я не думала, що все так обернеться… Я все підпишу, зроблю, що захочеш, але дай мені побачитися з ним. Один раз — і все. Я прошу тебе — єдиний раз!

Щось усередині мене обірвалося. Гнів вичах.

— Одна година. Завтра ввечері.

— Добре, — вона по-дитячому безпорадно шморгнула.

— Він буде з моєю матір’ю.

— Так.

— І спробуй лише відмовляти його від поїздки!

— Я не буду. Обіцяю, що не буду.

Я розірвав зв’язок і відкинув телефон подалі від себе.

У п’ятницю ввечері Єва, Теодор і моя мама повечеряли в ресторані New York Street Pizza в торговому комплексі «Злата Плаза». Після вечері Єва завела малого на третій поверх до «Леопарку», втім, Тео не мав бажання гасати лабіринтом чи з’їжджати на гірках. О 21:00 мама з малим уже були вдома.

Наступного ранку, в суботу, ми з Євою зустрілися в нотаріуса. Щойно я побачив її, м’язи грудей, живота й стегон болюче напружилися, а стравохід обпекло щось гаряче, немов ковток віскі.

Вона прийшла в легкому платті блідо-рожевого кольору з тонким білим паском і в бежевих туфлях на високому підборі-шпильці. Гарна, як завжди, і водночас якась наче розчавлена. Якби замість рожевого вдягнула чорне плаття, хтось сторонній, напевно, припустив би, що повернулася з похорону. Вона мовчки підписала папери, після чого ми разом вийшли на вулицю.

— Я закрив кредит, — сказав я.

Над нами розкинулося небо кольору вилинялих джинсів. Повітря аж світилося, звідкись долітав запах квітів. Я не дивився на Єву, тож не знав її реакції.

— Звідки гроші? — зрештою озвалася вона.

Я спершу хотів відповісти «нізвідки», та передумав.

— Це не мої. Вважай, що гроші Тео.

Вона не стала розпитувати. За мить я таки відважився повернути голову й поглянути на неї. Розфокусованим, незрячим поглядом Єва тупилася поперед себе, обома руками стискаючи тонку ручку бежевої, під колір туфлів і плаття, сумочки.

— Не говори йому про мене погано, — тремтячим голосом попросила вона.

— Я не говоритиму йому про тебе взагалі.

Вона не зронила більше ні слова. Не виказала розчарування чи обурення, не поцікавилася, коли ми летимо та коли я планую повернутися.

Нічого більше. Все. Кінець. Ще кілька секунд я постояв упівоберту до неї, чекаючи невідомо на що, а потім закрокував геть.

60

Ліза Торнтон замовила квитки на 29 червня. «Австрійські Авіалінії» зі Львова до Вашингтона з пересадкою у Відні. До цього часу Теодор достатньо зміцнів, щоби витримати трансатлантичний переліт. Принаймні мені так здавалося. Я поступово розтлумачував йому, що ми їдемо до іншої країни, за океан, що летітимемо літаком, що там, де житимемо, люди розмовлятимуть іншою мовою, й узагалі там будемо лише я та він і більше нікого знайомого. Проблем не виникало. Тео довіряв мені та, схоже, вважав майбутню подорож чимось на кшталт чергового спільного виїзду в місто, лишень не машиною, а літаком, і трохи на довше, ніж ми зазвичай каталися. Важче було пояснити, чому ми не можемо взяти із собою його маму.

Ніч із 28-го на 29 червня я пролежав без сну. Рано-вранці ми потягом вирушали до Львова. Мама з Теодором спала на дивані в кімнаті. Я крутився на розкладачці в кухні. Після півночі, збагнувши, що заснути не вдасться, потягнувся до ноута. Півгодини переглядав старі фотографії — випускний у школі, Острозька академія, Китай, прогулянки з Тео, — а потім чогось згадав про записи, що стосувалися Пейтона Норвуда, в історії пошуку Google. Як і два тижні тому, розкрив розділ «Історія активності в Інтернеті та додатках», вибрав 10 червня та прокрутив історію до запитів про агента Норвуда.