Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Того ж дня полковник А. Шаманек повідомив Начальну команду: в районі дислокації II корпусу з’явилися частини 45-ї дивізії, і він вступив з ними у переговори. В умовах, коли треба було негайно діяти, 6 лютого політвідділ проголосив себе начальним ревкомом УГА і розпочав переговори з представниками частин Й. Якіра, які прибули до штабів І і II галицьких корпусів. 7 лютого у війська підійшов наказ № 1 начального ревкому, в якому зазначалося: віднині він переймає владу в армії, яка пориває з Денікіним і стає Червоною українською галицькою армією. Проголошений командувачем полковник А. Шаманек у наказі 8 лютого писав, що перехід на румунську територію означав би загибель армії. В союзі ж із більшовиками є можливість зберегти її і взяти участь у поході проти Польщі[474]. Полковник вимагав від усіх частин залишитися на місцях, оберігати військове майно, транспорт, далі утримувати залізниці.

На цей день загальне становище Галицької армії було таким: Начальна команда з генералами Микиткою і Ціріцом знаходилась у Рибниці й продовжувала готуватись до переходу в Румунію. І корпус полковника А. Вольфа мав 4570 стрільців і старшин, правда, бойового складу лише 580 чоловік. Дислокувався він в околицях містечка Чечельник. II корпус генерала М. Тарнавського, який нараховував 7900 чоловік (у строю до 500) – в районі Бершаді. В німецьких колоніях зі штабом в Берґдорфі розмістився трьохтисячний III корпус генерала А. Кравса. Та кожен п’ятий з його стрільців був хворий. Частини, які підпорядковувались Начальній команді, розташувались під Бірзулою і нараховували 5 тис. Армійські тили мали понад 11 тис. стрільців і старшин, а їхні частини і підрозділи були розсипані на великому просторі від Вінниці до Одеси.

Як бачимо, обидва ревкоми УГА взялися за порятунок армії. І насамперед прагнули не допустити її розколу, не дозволити вивести стрілецтво на територію ворожої Румунії, де на них чекали табори інтернованих. Для протидії 10 лютого ухвалено сміливе рішення: заарештувати генералів О. Микитку і Г. Ціріца[475]. Правда, група ревкомівців на чолі з Р. Волощаком голосувала проти. Але перемогла пропозиція отамана С. Шухевича.

Генералів заарештували і розмістили у штабному вагоні на станції Балта. Начальник конвою К. Мазуренко у спогадах, написаних уже в еміграції, відзначав, що пропонував генералу Микитці втекти, але той відмовився. Не міг кинути армію, та й вірив у справедливість. Незважаючи на рішучий протест начального ревкому, Одеський губвоєнком Краєвський наказав перевести заарештованих до нього, де їхню справу повинен був розглядати трибунал XIV радянської армії. Але замість Одеси генерали Осип Микитка і Густав Ціріц потрапили до московських Бутирок, звідки вже не повернулись.

Зусилля Вінницького ревкому дали відчутні наслідки вже в перші дні контактів з червоноармійськими частинами. Стрілецький поет Юрій Шкрумеляк згадував, як під час зустрічі з галичанами командир Окремої кінної бригади Григорій Котовський зазначав, що знає про існування договору з Вінницьким ревкомом і має відповідні вказівки радянського командування. «Червоні показались дуже ввічливими, – писав Шкрумеляк, – питалися нас, чим можуть нам допомогти, а коли сотник Колодницький сказав, що ми смертельно помучені духовно і фізично та потребуємо кількодневного відпочинку в котрійсь з колоній, Котовський погодився на те, казав зібрати хури й завезти нас до Бадену, шість верстов від Кучурган. Зброю дозволено нам носити – отже ми формально союзники»[476].

Про товариські стосунки між галичанами і червоними у перші дні свідчать також спогади Євгена Бородієвича. Він зазначав, що зустріч командування II корпусу на чолі з генералом М. Тарнавським із командирами частин у штабі 45-ї дивізії проходило в атмосфері відвертості. Усі проблеми вирішувалися компромісно. Зустріч завершилася обідом на честь галицьких старшин[477].

Але так було не всюди і не довго, зокрема у Бершаді і Фльорині. Подекуди радянські війська роззброювали, а нерідко і грабували галичан. Зокрема, здійснено спробу роззброїти 4-ту Золочівську бригаду. Дійшло до того, що обдурені стрільці мали намір перейти до Румунії, а кінна сотня чотаря Панаса подалася до повстанців. Командир 3-ї Бережанської бригади повідомляв Начальну команду, що червоні безсоромно обдерли у Барі хворих стрільців, а виздоровців забрали із собою. Подібні випадки зафіксовано у II корпусі, коли червоні частини відібрали у стрільців коней, кулемети.

Отож на часі стало заключення вимушеного договору з Червоною армією. З цією метою з Вінниці до Києва ще 6 лютого виїхала велика делегація, до якої увійшли Ф. Кондрацький, М. Опока, М. Курах, М. Угрин-Безгрішний, Є. Коханенко, В. Бойко, Н. Гірняк і Оксана Калиниченко. Переговори проходили у розкішному колись готелі «Континенталь». Радянське командування представляли В. Затонський, В. Порайко і М. Михайлик. В. Затонський розпитував галичан, де знаходяться С. Петлюра, Є. Петрушевич, І. Мазепа, Ю. Тютюнник, О. Назарук. Делегація УГА вимагала дотримання умов договору від 1 січня. Але В. Затонський просив не поспішати, бо немає відповіді з Харкова від голови Раднаркому Х. Раковського і з Москви – від В. Леніна і Л. Троцького.

Паузу в переговорах використали для зустрічей з політичними діячами Великої України С. Єфремовим, О. Черняховським, В. Дурдуківським, П. Любченком, А. Річицьким, М. Авдієнком. Це допомагало з’ясувати конкретну суспільно-політичну ситуацію, виробити свою позицію.

12 лютого відбулося спільне засідання галицької делегації із провідними діячами боротьбистів, які щойно прибули з Москви, де зустрічались із Леніним. М. Скрипник, О. Шумський, М. Полоз, М. Любченко, В. Еллан-Блакитний почали розмову із осуду дій січових стрільців на фронтах світової і громадянської воєн. На що Михайло Курах резонно відповів, що легіон УСС чинив опір військам царської Росії, які прагнули окупувати Галичину, а січовики Коновальця захищали Українську Народну Республіку від московської навали. Галичани повідомили прибулих, що в даний момент УГА переходить на бік Червоної армії, а командування перейшло в руки вінницького і начального ревкомів. Переговори закінчились тим, що М. Скрипник, О. Шумський і М. Полоз пообіцяли вплинути на В. Затонського як члена Реввійськрад XIV армії і республіки. Крім того, Скрипник зобов’язався використати особисті зв’язки і дружні відносини з В. Леніним для позитивного вирішення галицького питання.

Особливо гострим виявився діалог галичан з Володимиром Затонським. Якщо представники УГА наполягали на ратифікації договору від 1 січня