Читати книгу - "Дім дивних дітей"

— Благаю, Джейкобе, не слухай його, — сказала Емма.

— Не турбуйся, — відповів я. — Колись я йому довірився. Але я не повторю цієї помилки.

А Голан вів далі, немовби й не почувши мене.

— Я можу гарантувати тобі безпеку і гроші. Можу повернути тобі колишнє життя, Джейкобе. Все, що ти муситимеш робити, — це співпрацювати з нами.

— З нами?

— З Мальтусом і мною, — сказав Голан, обертаючись і гукаючи через плече. — Мальтусе, увійди й поздоровкайся.

На порозі з’явилася тінь, і через мить на нас накотився ядучий сморід. Бронвін кавкнула і відступила на крок, і я побачив, як у Емми стиснулися кулаки — вона наче збиралася кинутися на потвору. Я торкнувся її руки і сказав одними губами: «Зачекай».

— Моя пропозиція проста, — сказав Голан, намагаючись надати своєму голосу розважливого звучання. — Допоможи нам знайти нових людей, таких, як ти. А навзамін тобі не треба буде боятися Мальтуса та його одноплемінників. Ти зможеш жити вдома. У вільний час подорожуватимеш зі мною по світу, і ми тобі щедро платитимемо. А твоїм батькам ми скажемо, що ти — мій асистент у науковій діяльності.

— Якщо я погоджуся, — сказав я, — то що станеться з моїми друзями?

Він зневажливо махнув пістолетом у їхній бік.

— Вони давно зробили свій вибір. Є одна важлива обставина: почалося втілення в життя грандіозного плану, Джейкобе, і ти зможеш взяти в ньому участь.

Чи задумався я над цією пропозицією? Мабуть, таки задумався, хоча лишень на мить. Лікар Голан пропонував мені саме те, до чого я прагнув: третій варіант. Майбутнє, яке не вкладалося в дилему «Залишайся тут назавжди або їдь звідси геть і помирай». Але від одного-єдиного погляду на моїх друзів, на чиїх обличчях застигла тривога, моя спокуса безслідно щезла.

— То як? — спитав мене Голан. — Що скажеш?

— Я скоріше помру, аніж зголошуся допомагати тобі.

— Що ж, як знаєш, — сказав він розчаровано. — Втім, ти й так чимало мені допоміг. — Голан позадкував до дверей. — Мені страшенно шкода, що в нас більше не буде психотерапевтичних сеансів, Джейкобе. Хоча це не така вже й велика втрата. Вас чотирьох може цілком вистачити, щоби нарешті вивести друзяку Мальтуса з його принизливого стану, від якого він так довго страждав.

— Ой, ні! — запхикав Єнох, — я не хочу, щоби мене з’їли живцем!

— Не скигли, це принизливо, — відрізала Бронвін. — Нам доведеться самим їх убити.

— Шкода, що я не зможу залишитися і поспостерігати, як вам це вдасться, — мовив лікар Голан із порога. — А так хотілося б подивитися!

І він пішов, залишивши нас на самоті з потворою. Я чув, як вона сопіла у темряві, хрипко булькаючи, мов несправна каналізаційна труба. Ми всі мимоволі ступили крок назад, потім іще один, поки не відчули спинами дощату стіну сараю. Ми завмерли, притиснувшись до неї, мов в’язні перед розстрілом.

— Мені потрібне світло, — прошепотів я Еммі, яка, напевне, переживала таке потрясіння, що геть забула про свої здібності.

Її рука яскраво спалахнула, і між мерехтливих тіней я помітив потвору-порожняка, яка ховалася поміж козлами з лотками. То був мій кошмар. Він згорблено стояв неподалік, безволосий та голий, і його зморшкувата сіро-чорна шкіра звисала з кістяка великими складками, під його очима виднілася закисла гниль, клишоногий, руки й ноги скоцюрблені в якісь рудиментарні пазури, котрі видавалися немічними й непотрібними. Кожна частина порожнякового тіла — виснажена і змарніла, як у неймовірно старої людини. За одним винятком. Основним знаряддям потвори були величезні, несумірні з її головою щелепи, такий собі випнутий наріст із зубами, довгими й гострими, мов невеликі кухонні ножі, які плоть рота була не в змозі вмістити, тому губи потвори постійно розтягувалися в посмішку дегенерата.

І раптом ті моторошні зуби розімкнулися і випустили на волю три схожих на мотузки язика, кожен завтовшки з мою кисть. Вони розмоталися на всю довжину кімнати — десять з гаком футів — і раптом зависли, звиваючись, у повітрі. Почулося хрипіння й булькання — потвора уривчасто засопіла, втягуючи в себе повітря крізь два гнійних отвори на пиці, немовби принюхуючись до нас і метикуючи, як найкраще нас проковтнути. Ми залишалися живими лише завдяки одній обставині: нас було дуже легко убити. Тому потвора, яка, мов той гурман, наперед смакувала вишукану страву, не мала сенсу квапитися.

Мої товариші не могли бачити порожняка так, як його бачив я, але помітили на стіні його тінь та тіні схожих на мотузки мацаків. Емма розтиснула долоню, і вогонь спалахнув яскравіше.

— Що воно робить? — пошепки спитала вона. — чому не нападає на нас?

— Воно з нами грається, — пояснив я. — Бо знає, що ми у пастці і нам нема куди тікати.

— Нічого подібного, — стиха мовила Бронвін. — Дайте мені лишень зацідити йому прямо у пику. І він проковтне свої зуби, гарантую.

— Я б на твоєму місці обійшов ті зуби десятою дорогою, — зауважив я.

Порожняк прошкутильгав уперед кілька кроків, щоби відновити свою позицію після того, як він позадкував; його мацаки простягнулися ще далі й розійшлися: один потягнувся до мене, другий до Єноха, а третій — до Емми.

— Відчепися від нас! — скрикнула Емма і змахнула рукою, мов смолоскипом. Мацак відсмикнувся назад, уникаючи полум’я, і завмер, мов змія, що приготувалася до нападу.

— Треба спробувати прорватися до дверей! — заволав я. — Порожняк стоїть біля третього лотка ліворуч, тому тримайтеся праворуч!

— У нас нічого не вийде! — проскиглив Єнох. Один з язиків-мацаків торкнувся його щоки — і він заверещав.

— Починаймо на рахунок «три»! — гукнула Емма. — Один…

І в цю мить Бронвін, завиваючи, мов злий дух, кинулася на порожняка. Той і собі заверещав і став дибки, туго натягнувши свою обвислу шкіру. Він був зібрався вистрелити в Бронвін троїстим язиком, та вона, налетівши на лоток з тілом Мартіна і перекинувши його, встигла підхопити його знизу руками і швиргонути поперед себе. І вся ця важуча конструкція — разом із льодом, рибою та трупом Мартіна — просвистіла у повітрі і з лячним хрускотом врізалася в порожняка.

Бронвін крутнулася на п’ятах і підскочила до нас.

— Відійдіть! — скрикнула вона. Я відскочив убік, і саме вчасно: Бронвін довбонулася в стіну