Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

першим сонячним промінням рівнина відразу ожила: мов ті іграшкові конячки-гойдалки, помчали чвалом довгоногі сміптні конгоні; захитавшись із боку в бік у важкому клусі, перейшла в чвал антилопа, а за нею й другий сернобик, якого я спершу не помітив. Серед цієї рухливої наполоханої маси вирізнявся мій сернобик, що біг дрібним клусом, високо задерши роги; я підвівся, щоб підстрелити його на бігу, — в прорізі прицілу він видався мені зовсім крихітним, — прицілився в шию й, узявши трохи вперед, натис на спуск; сернобик упав, дригаючи ногами, перш ніж я встиг почути удар кулі, що роздробила йому кістку. Цим другим і більш вдалим пострілом я здаля перебив йому задню ногу.

Я кинувся бігти, потім пішов повільно, щоб сернобик не збив Меде з ніг, якби підхопився, щоб тікати; та він уже затих навіки. Він упав так раптово й з таким тріском, аж я був злякався, що вЛучив у ріг, але, підступивши ближче, побачив, що смертельно поранив його першою кулею в хребет, а впав він, коли я перебив йому ногу. Підійшли всі інші, й Чаро вгородив у сернобика ніж, щоб можна було правовірним їсти м'ясо. -

— Куди ви цілились удруге? — спитав Карл.

— А нікуди. Взяв трохи вище і вперед.

— Гарний постріл, — зауважив Ден.

— Увечері він запевнятиме, що перебив йому задню ногу навмисне; мовляв, це його улюблений спосіб, — озвався Старий. — Ви ще не чули, як він розводиться про такі речі?

Поки М'Кола порав голову, а Чаро розбирав тушу, підійшов довготелесий худий масай зі списом, побажав доброго ранку й постояв якийсь час на одній нозі, спостерігаючи за роботою. Потім заговорив до мене, і я покликав Старого. Масай повторив усе Старому.

— Він питає, чи ви ще полюватимете, — переклав Старий. — Йому потрібні шкури, тільки не сернобика, бо вона нічого не варта. Він питає, чи ви не збираєтесь убити зо два конгоні або антилопу. їхні шкури йому до вподоби.

— Скажіть, що я полюватиму на них, як будемо вертатися назад.

Старий урочисто переклав мої слова. Масай потис мені РУКУ-

— Скажіть йому, що він завжди може знайти мене в «Нью-йоркському барі» у Гаррі,— провадив я далі.

Масай сказав іще щось і почухав одну ногу другою.

— Він питає, навіщо ви стріляли в сернобика двічі,— переклав Старий.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, вранці ми завжди вбиваємо двічі; вдень убиваємо тільки один раз, а ввечері самі вже напівмертві. Скажіть йому, що він може завжди знайти мене в Нью-Стенлі або у Торра.

— Він питає, що ви робите з рогами.

— Скажіть йому, що, за звичаєм нашого племені, ми даруємо роги найбагатшим друзям. Скажіть також, що це вкрай хвилююча подія і що часом за декотрими нашими співплемінниками ганяються люди з незарядженими пістолетами. Скажіть, що він може знайти мене в моїй книжці.

Старий сказав щось масаєві, ми знов потисли один одному руки й розійшлися, мов найкращі друзі. Крізь туман ми помітили далеко на рівнині ще кількох масаїв. Вони йшли дорогою, дуже згинаючи коліна, з коричневими шкурами на плечах і списами, що видавалися тоненькими в ранковому світлі.

І ось ми знов у машині; голова сернобика в полотняному мішку, шматки туші висять під щитом, кров сохне, м'ясо вкривається порохом, ми вже їдемо по червоному піску: рівнина закінчилася, і чагарі підступають упритул до самої дороги; ми перетинаємо пагорби й маленьке сільце Кібайя з готелем, крамницею і багатьма обробленими ділянками. Тут Ден сидів якось на копиці сіна, дожидаючись, чи не прийде часом куду пастися на маїсове поле, коли нагодився лев і мало не злапав Дена. Відтоді сільце Кібайя стало для нас славним пам'ятним місцем, а що було прохолодно й сонце ще не висушило роси, я запропонував, — щоб сільце запам'яталось дужче й залишило ще кращі спогади, — випити пляшку німецького пива зі срібною фольгою круг шийки та чорно-жовтою етикеткою, де зображено вершника. Віддавши отак данину Кібайї, ми дізналися, що дорога далі Придатна для їзди, попросили перегнати водіям їхати слідом за нами на схід і рушили до узбережжя, в країну куду.

Увесь той- час, поки сонце підбивалось усе вище й ставало дедалі жаркіше, ми їхали місцевістю, що її Старий, коли я запитав, назвав «мільйоном миль клятої Африки». Низенькі чагарі підступали впритул до дороги, утворюючи непрохідні зарості.

— Тут трапляються величезні слони, — сказав Старий. — Тільки ж не можна на них полювати. Тим-то вони такі велетенські. Просто, еге ж?

Після довженної «країни мільйона миль» почалися сухі, піщані, облямовані чагарями степи; під палючим сонцем вони перетворилися на справжню пустелю з латочками рослинності біля води і, як докинув Старий, нагадували північну прикордонну смугу Кенії. Ми виглядали геренуків [64] цих довгошиїх антилоп, дуже схожих поставою й порухами на комах-богомолів, та дрібніших куду, котрі, як ми знали, водяться в цьому пустельному краї; проте сонце вже підбилося височенько і ми не бачили жодної тварини. Врешті дорога стала поступово підійматися на низькі, сині від лісу пагорби, між якими на милі тягся рідкий чагарник, а попереду, мов гори, височіли два велетенські й стрімкі лісисті пагорби. Вони стояли обабіч дороги, і, виїхавши туди, де червона піщана дорога звужувалась, ми зустріли череду в кількасот голів, що її гнали до узбережжя скупники худоби з Сомалі. Попереду йшов головний скупник, показний, у білому тюрбані й національному вбранні; в руці він ніс парасольку, мов символ своєї влади. Ми насилу вибралися з тієї череди, минули мальовничі зарості, проїхали між двома височенними узгір'ями і за півмилі, на невеличкому плато, побачили глиняні, криті очеретом хижки тубільного села. З цього боку узгір'я видавались напрочуд гарними, їхні схили поросли лісом, а вище видніли вапнякові відслонення, відкриті галявини та луки.

— Це тут?

— Так, — відповів Ден. — Треба відшукати старий табір.

Старезний, зморщений і побляклий дідуган із сивою щетиною на підборідді, у брудному, колись білому клапті полотна, зібраному на плечі на взірець римської тоги, вийшов з-за хижки й повів нас дорогою назад, згодом звернув ліворуч, до дуже зручної табірної стоянки. У дідугана був жалюгідний вигляд, і коли Старий і Ден поговорили з ним, він з іще жалюгіднішим виглядом подибав по провідників, чиї імена були записані в Дена на папірці — їх радив один голландський мисливець, Денів приятель, який побував тут рік тому.

Ми повиймали з машини сидіння, що правили за стіл і стільці, розстелили куртки в затінку високого дерева, поснідали й випили пива, потім хто дрімав, а хто просто лежав, чекаючи, поки над'їдуть автомашини. Перш ніж вони прибули, повернувся