Читати книгу - "Пригоди Шерлока Холмса. Том II"

— Мушу вибачитись перед вами за те, що завітав так пізно, — мовив він, — і, крім того, попросити дозволу зробити ще одну безцеремонну річ — залишити ваш будинок, перелізши через мур у садку.

— Але що ж це все означає? — спитав я.

Він простяг руку, і я побачив у світлі лампи, що два його пальці поранені й закривавлені.

— Як бачите, це не така вже й дурниця, — сказав він, усміхнувшись. — Так можна втратити й цілу руку. Чи місіс Ватсон удома?

— Ні. Вона поїхала в гості.

— Он як! То ви один?

— Сам-один.

— Тоді мені легше буде запропонувати вам поїхати зі мною на тиждень на континент.

— Куди саме?

— Куди хочете. Мені все одно.

Усе це видалося мені надто дивним. Холмс не мав звички байдикувати, і щось у його блідому, змореному обличчі говорило мені, що нерви мого друга напружені до краю. Він помітив запитання в моїх очах і, спершися ліктями об коліна й стиснувши кінчики пальців, почав пояснювати мені становище.

— Ви, мабуть, ніколи не чули про професора Моріарті? — спитав він.

— Ніколи.

— Геніально й незбагненно! — вигукнув він. — Цей чоловік тримає в своїх руках увесь Лондон, і ніхто про нього не чув. Це робить його недосяжним у злочинному світі. Кажу вам, Ватсоне, з усією серйозністю, що якби мені вдалося здолати цього чоловіка, якби я зміг визволити від нього суспільство, я вважав би, що кар’єра моя закінчилась, і був би готовий перейти до спокійнішого способу життя. Між нами кажучи, завдяки двом останнім справам, які дозволили мені прислужитися скандинавській королівській родині і Французькій республіці, я дістав змогу жити тихо, за своїми звичками, зосередивши всю увагу на хімічних дослідах. Але я ще не можу відпочивати, Ватсоне. Я ще не можу спокійненько сидіти в кріслі, поки така людина, як професор Моріарті, вільно походжає лондонськими вулицями.

— То що ж він скоїв?

— Його біографія незвичайна. Він походить із знатного роду, здобув чудову освіту, від природи наділений дивовижними математичними здібностями. У двадцять один рік написав трактат про біном, що завоював європейську славу. Після того він одержав математичну кафедру в одному з наших невеликих університетів, і на нього, судячи з усього, чекало блискуче майбутнє. Але в Моріарті спадковий потяг до жорстокості. В його жилах тече кров злочинця, й цей потяг стає ще непереборніший і небезпечніший завдяки його надзвичайному розумові. Недобрі чутки про нього ходили ще в університеті, і врешті він змушений був залишити кафедру й перебратися до Лондона, де став готувати молодих людей до іспиту на офіцерський чин. Це те, що знає про нього світ, а тепер я розповім вам, про що довідався сам.

Як відомо, Ватсоне, ніхто не знається на злочинному світі Лондона краще за мене. Кілька років тому я став відчувати якусь силу — могутню силу, що чинить наперекір законові й прикриває лиходія своїм щитом. Знову й знову в будь-яких випадках — чи то фальшування, чи пограбування, чи вбивство — я відчував цю силу й знаходив її сліди в багатьох нерозкритих злочинах. Кілька років я намагався проникнути крізь завісу, що ховала цю силу, і врешті настав час, коли я знайшов кінець нитки й почав її розплутувати, аж поки вона не привела мене, після тисячі хитромудрих сплетінь, до колишнього професора Моріарті, славетного математика.

Він — Наполеон злочинного світу, Ватсоне. Він задумує половину всіх лиходійств і майже всі нерозкриті злочини в цьому великому місті. Він геній, філософ, людина, що мислить абстрактно. Він сидить нерухомо, як павук у павутинні, але павутиння це має тисячу ниток, і він найкраще відчуває, як тремтить кожна з них. Сам він діє рідко. Він лише задумує план. Але агенти його численні й добре вишколені. Якщо кому-небудь знадобиться скоїти злочин — викрасти папір, пограбувати будинок, знищити людину, варто лише сказати про це професорові, й справу буде добре сплановано й виконано. Агента можуть спіймати. В таких випадках щоразу знаходяться гроші, щоб узяти його на поруки чи найняти захисника. Але найголовнішого керівника, який послав цього агента, ніколи не буде спіймано — він поза підозрою. Такою є злочинна спілка, яку я відкрив, Ватсоне, і всі свої сили я віддав на те, щоб викрити й знищити її.

Професор так щільно оточений охоронцями й так хитро замаскований, що попри всі мої спроби роздобути докази, достатні для судового вироку, неможливо. Ви знаєте мої здібності, любий мій Ватсоне, і все-таки за три місяці я мусив був визнати, що нарешті зустрів розумного супротивника. Мій страх перед його злочинами поступився перед захопленням його майстерністю. Але врешті-решт він зробив помилку — маленьку, малесеньку помилочку, хоча йому не слід було робити і її, бо я надто пильно стежив за ним. Звичайно, я скористався нею, взяв її за вихідну точку й почав плести навколо нього свою сіть. Зараз вона майже готова, й через три дні — тобто наступного понеділка — справу буде закінчено: професор з головними членами своєї банди опиниться в руках поліції. А потім розпочнеться найбільший судовий процес століття, розкриється більш ніж сорок таємних злочинів і на всіх лиходіїв чекатиме шибениця; та якщо ми зробимо це невчасно, вони в останню мить вислизнуть із наших рук.

Якби я міг діяти так, щоб професор Моріарті про це не знав, усе було б гаразд. Але він занадто підступний. Він бачив кожен мій крок, коли я обснував круг нього свої тенета. Знову й знову намагався він вирватися з них, але я щоразу перепиняв йому шлях. Кажу вам, друже мій: якби докладний опис цієї мовчазної боротьби з’явився друком, він зайняв би своє місце серед найблискучіших, найзахопливіших книг з історії розкриття злочинів. Ніколи ще я не сягав такої висоти й ніколи ще не терпів так від супротивника. Сьогодні вранці я зробив останні кроки, й мені потрібні були ще тільки три дні, щоб завершити справу. Я сидів у своїй кімнаті, міркуючи над цим, коли двері відчинилися й переді мною постав професор Моріарті.

Нерви в мене міцні, Ватсоне, але мушу признатися, що я здригнувся, коли побачив на своєму порозі людину, яка заполонила всі мої думки. Його зовнішність я добре знав і раніше. Він довготелесий і