Читати книгу - "Троє в одному човні (як не рахувати собаки) [збірка]"

знаходить партнера на місці: той стоїть собі й розмовляє з кимось стороннім, і нікому, крім вас, навіть на думку не спаде заперечувати проти його відсутності. Для супротивників це тільки нагода виграти зайве очко. Через п’ять хвилин ваш партнер поновлює гру. З ним разом приходить його приятель і приятелів собака. Останнього гравці вітають захоплено — усі м’ячі летять у собаку. І поки собака не втомиться, справжньої гри ви так і не побачите. Але все це незабаром, безперечно, зміниться. Серед французів і бельгійців уже тепер є чудові гравці, і від них їхні співвітчизники поступово запаляться найвищими ідеалами спорту. В тенісі французи ще мало-досвідчені. Коли вони збагнуть правильний погляд на цю гру, то навчаться не пускати м’ячів так високо.

На мою думку, в усьому винне континентальне небо. Воно таке блакитне, таке гарне; не диво, що воно вабить людину. В усякому разі, лишається фактом, що більшість тенісистів на континенті — чи то чужинців, чи й англійців, — мають схильність пускати м’ячі просто в небо. За моїх днів в англійському клубі у Швейцарії був один молодий англієць, чудовий гравець. Щоб він пропустив м’яч, такого майже не бувало; але відбивати їх він умів тільки одним способом: від його удару м’яч злітав футів на сто вгору, а тоді падав на поле супротивника. Той у таких випадках стояв, дивлячись на м’яч, на цю дрібненьку цяточку в небі, що поволі більшала, наближаючись до землі. До нього забалакували глядачі, які тільки-но підійшли й думали, що це він придивляється до польоту повітряної кулі чи орла. Він тоді мовчки відмахувався: мовляв, поговоримо пізніше, як прибуде м’яч. А м’яч, глухо гупнувши, падав біля його ніг, підстрибував угору ще раз, ярдів на двадцять, і знову летів униз. Коли м’яч був на належній висоті, гравець посилав його назад через сітку, а ще за хвильку стежив, як він знову знімається в небо.

На змаганнях я бачив, як цей юнак зі слізьми на очах благав дати йому суддю. Всі судді повтікали — вони ховалися за деревами, випрошували циліндри й парасольки, прикидаючись глядачами, і вдавались до будь-яких викрутів, хоч би навіть і ницих, аби лиш не судити гри цього юнака. Якщо його партнера не хапали корчі або якщо він не засинав, одна гра могла тривати цілий день. Відбивати його м’ячі міг кожен, але, як я вже казав, щоб він сам пропустив хоч одного м’яча, — такого майже не бувало. І він незмінно вигравав: десь так за годину після початку матчу супротивникові уривався терпець, і він сам намагався програти. Це була для нього єдина можливість не лишитись без обіду.

Тенісні майданчики за кордоном загалом справляють приємне враження. Жінки там приділяють більше уваги своїм костюмам, ніж це заведено у нас в Англії. Чоловіки звичайно вбрані в усе біле. Самі майданчики часто розташовані в чарівній місцевості, мальовничо виглядають клубні будинки, всюди панують сміх і веселощі. Нещодавно мені випало супроводити одного знайомого до його клубу на околиці Брюсселя. Майданчик з одного боку впирався в ліс, а з інших трьох був оточений невеликими ланами, на яких працювали селяни.

Стояв пречудовий весняний день. На майданчику було людно. Руда земля й зелена трава утворювали тло, на якому жінки в нових паризьких туалетах і з яскравими парасольками в руках вирізнялись, немов чарівні, букети живих квітів. Саме повітря наче було просякнуте безтурботними веселощами, легким фліртом і витонченою чуттєвістю. Сучасний Ватто був би в захваті від такого сюжету.

Неподалік на полі, по той бік майже непомітної дротяної сітки, працювало троє селян. Літня жінка й молода дівчина, перекинувши мотузи через плечі, тягли борону, яку спрямовував кощавий дід, схожий на городнє опудало. На хвильку вони зупинились біля сітки й задивились усередину. Який це був разючий контраст: два світи, розмежовані дротяною огорожею, такою тоненькою, майже непомітною для ока! Дівчина витерла рукою піт з чола, жінка підібрала під хустку пасмо сивого волосся, а дід насилу розігнув спину. Так вони стояли, мабуть, з хвилину, спокійно, без ніякого виразу дивлячись крізь тоненьку сітку, що не втримала б одного-єдиного поштовху їхніх згрубілих від праці рук.

Мені закортіло дізнатись: чи зринули хоч які-небудь думки в їхніх головах? Молода дівчина — вродлива навіть у своєму бридкому вбранні. Жінка — в неї було напрочуд привабливе обличчя: ясні спокійні очі, глибоко посаджені під широким чолом. Сухоребре старе опудало — він увесь свій вік сіяв навесні те насіння, врожай з якого дістається іншим.

Дід знов схилився над мотузами й щось промовив. Жінки рушили схилом угору. Здається, Анатоль Франс сказав: суспільство існує завдяки терплячості бідняків.

Чи повинні ми говорити те, що думаємо, і думати те, що говоримо

Один мій божевільний приятель твердить, що найхарактерніша риса нашої доби — суцільне прикидання. Він запевняє, що прикидання лежить в основі спілкування людей.

Служниця входить і доповідає, що у вітальні подружжя Нудів.

— А, хай їм чорт! — вигукує чоловік.

— Тс-с! — цитькає на нього дружина. — Причиніть двері, Сюзен. Скільки разів я вам казала ніколи не залишати двері відчиненими!

Чоловік навшпиньки піднімається нагору й зачиняється у своєму кабінеті. Дружина поправляє се-те перед дзеркалом, вичікуючи, поки опанує себе настільки, щоб не виказувати своїх почуттів, а тоді з розгорненими обіймами, так наче вона зустрічає небесного ангела, виходить у вітальню. Вона каже, що страшенно рада бачити Нудів, що вони дуже добре зробили, завітавши до них. Але чом вони не прийшли всією родиною? Де цей пустун Нуд-молодший? Чом він тепер ніколи не загляне до неї? Вона справді почне сердитись. А люба крихітка Флоссі Нуд? Ще мала, щоб їздити в гості? Пусте! Що ж це за гостини, коли не всі Нуди прийшли?

Обоє Нудів, які сподівалися, що не застануть господарів, і завітали тільки з добропристойного обов’язку робити візити принаймні разів чотири на сезон, починають пояснювати, як багато вони доклали зусиль, щоб прийти в гості.

— Сьогодні,— промовляє місіс Нуд, — ми вже остаточно вирішили. «Джоне, любий, — сказала я вранці,— хоч би що сталось, а сьогодні я відвідаю нашу дорогу місіс Пройд».

З її слів випливає, що коли до них хотів завітати принц Уельський, йому було відмовлено. Мовляв, нехай приходить увечері чи взагалі іншим разом, бо на сьогоднішній день у Нудів свої плани — вони збираються в гості до місіс Пройд.

— А як себе почуває містер Пройд? — запитує місіс Нуд.

Місіс Пройд мовчить якусь хвилину й напружено слухає. їй чути, як він нишком спускається сходами й