Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Про те, щоб наздогнати втікачів, тепер не могло бути й мови: вони майже зникли з очей. Отже, задумана погоня не відбулась і, треба сказати, на наше щастя, бо через дві години, тобто раніше, ніж ми встигли б проїхати чверть путі, задув жорстокий вітер, що лютував потім цілу ніч. Він дув з північного сходу, саме назустріч утікачам, так що вони, мабуть, не вигреблись і не побачили більше своєї батьківщини.

Та вернімось до П’ятниці. Він був такий захоплений синівськими турботами, що я не зважився відірвати його від батька. Коли мені здалось, що він трохи отямився, я покликав його. Він прибіг до мене, підстрибуючи, з радісним сміхом, задоволений, щасливий. Я спитав його, чи дав він батькові хліба. П’ятниця похитав головою й, показавши на себе, мовив: «Немає хліба, підлий пес нічого не залишив, сам усе з’їв». Тоді я вийняв із своєї торби все, що в мене було, — невеличкий хлібець, два-три грона винограду, — і дав П’ятниці для його батька. А самому П’ятниці я запропонував підживитись рештками рому, але він і ром поніс старому. Не встиг він знову ввійти в човен, як побіг стрімголов кудись, немов за ним гналась нечиста сила. Треба зауважити, що цей хлопець був надзвичайно прудкий на ноги, і, перше ніж я встиг опам’ятатись, він зник з моїх очей. Я кричав йому, щоб він спинився, та де там! Через чверть години він. повернувся, але вже не так хутко.

Коли П’ятниця підійшов ближче, я побачив, що він щось несе. Це був глечик з прісною водою, яку він приніс для батька. Він бігав для цього додому, до нашого замку, і взяв там ще дві хлібини. Хліб він віддав мені, а воду поніс старому, щоправда, дозволивши й мені ковтнути кілька разів, бо мені теж дуже хотілось пити. Вода підбадьорила старого краще, ніж ром; як виявилось, він умирав від спраги.

Коли він напився, я покликав П’ятницю й спитав, чи не залишилось у глечику води. П’ятниця відповів: «Залишилось», — і я звелів дати напитись і іспанцеві, що потребував цього не менше, ніж батько П’ятниці. Я передав іспанцеві також одну хлібину з тих, що приніс П’ятниця. Бідолашний іспанець був дуже кволий. Зовсім знесилений, приліг він на моріжок під деревом. Його кати так міцно зв’язали йому руки й ноги, що вони в нього попухли. Коли він угамував спрагу свіжою водою й поїв хліба, я підійшов до нього й дав йому жменю винограду. Він підвів голову й глянув на мене з безмежною вдячністю. Незважаючи на відвагу, тільки що виявлену ним у сутичці, іспанець був такий виснажений, що не міг стояти на ногах, хоч як він намагався. Я порадив йому не силкуватись марно й наказав П’ятниці розтерти йому ноги ромом, як він зробив це своєму батькові.

Я помітив, що славний хлопець щохвилини обертається глянути, чи сидить його батько на тому місці, де він його залишив. Аж ось, обернувшись, він побачив, що старий зник. П’ятниця вмить схопився і, не кажучи ні слова, кинувся до човна так швидко, що не видно було, як його ноги торкались землі. Підбігши й побачивши, що його батько просто приліг трохи відпочити, він зараз же вернувся до нас. Тоді я сказав іспанцеві, що мій слуга допоможе йому підвестись і доведе до човна, на якому ми перевеземо його до нашого житла, а там уже подбаємо про нього. П’ятниця був міцний хлопець. Не довго думаючи, він узяв його собі на спину й поніс. Дійшовши до човна, він дуже обережно посадив іспанця спершу на борт, ногами всередину човна, а тоді поклав його біля свого батька. Потім вернувся на берег, зіпхнув човен у воду, знову вскочив у нього й почав гребти, незважаючи на сильний вітер, так швидко, що я берегом не міг за ним угнатись. П’ятниця щасливо привів човен у нашу гавань і, залишивши там обох урятованих, побіг по другого човна. Він пояснив мені це на бігу, зустрівши мене на півдорозі, і помчав далі. Жоден кінь, мабуть, не наздогнав би цього хлопця, так швидко він бігав. Не встиг я дійти до бухточки, як він уже з’явився туди з другим човном. Вискочивши на берег, він почав допомагати старому та іспанцеві висісти з човна, але ні один, ні другий не мали сили рухатись. Бідолашний П’ятниця зовсім розгубився, не знаючи, що з ними робити.

Але я придумав, як вийти з цієї скрути. Я сказав П’ятниці, щоб він поки що посадив наших гостей на березі і влаштував їх там якнайзручніше; а сам я похапцем зробив ноші, на яких ми з П’ятницею й донесли хворих до зовнішньої стіни нашої фортеці.

Тут ми знову потрапили в безвихідь, не знаючи, що робити далі. Перетягти двох дорослих людей через високу огорожу було нам не під силу, а ламати огорожу я нізащо не хотів. Мені довелося знову звернутись до своєї винахідливості, і ми нарешті таки обминули цю перешкоду. Ми з П’ятницею взялись до роботи, і години за дві за зовнішньою огорожею між нею та ліском, у нас стояв чудовий парусиновий намет, накритий зверху гіллям від сонця та дощу. В цьому наметі ми влаштували дві постелі з того, що було в мене напохваті, тобто з рисової соломи та чотирьох ковдр — по дві на кожного: одна замість простирадла, а друга — щоб укриватись.

Мій острів був тепер заселений, і я вважав, що маю багато підданців. Часто я не міг утриматись від посмішки на думку про те, наскільки я схожий на короля. По-перше, весь острів був моєю невід’ємною власністю, і, отже, мені належало безумовне право панування. По-друге, мій народ був весь під моєю владою: я був необмеженим володарем і законодавцем. Усі мої підданці завдячували мені своїм життям, і кожен із них був готовий, коли б це було потрібно, померти за мене. Знаменно також, що всі троє були різної віри: П’ятниця був протестант, його батько — язичник і людожер, а іспанець — католик. Я допускав у своїх володіннях цілковиту свободу совісті. Але це між іншим.

Коли ми влаштували житло