Читати книгу - "Томасина"

— Мак-Дьюї!.. Мак-Дьюї! — волала Лорі, вимахуючи смолоскипом та розсипаючи довкола гасові іскри. Вона пробивалася туди, де, ледве тримаючись на ногах, стояв її знеможений обранець. Прорвавши циганську облогу, Лорі взяла Мак-Дьюї за пояс і допомогла йому трохи випростатися, не забуваючи і про оборону. Та от цигани знову збилися в коло і стали підступати ближче, ближче…

— Мак-Дьюї!.. — знову вигукнула жінка. — А це їм — за тебе! — крикнула вона — і піднесла смолоскип до брезентової стінки фургона.

Коротка мить — і оранжеве полум’я поповзло по фургону, з легкістю пожираючи тканину і дерев’яні обручі: суха матерія займалась наче трут, вивергаючи цілі снопи іскор. Від цих іскор загорівся наступний фургон, потім зайнявся ще один…

Битва закінчилася. У паніці, яка зчинилася з пожежею, про чужинців і думати забули. Цигани з криками та лайкою викочували з кола охоплені полум’ям фургони, викидали з них різний скарб, рятуючи його від вогню, а кілька чоловік схопили відра й побігли до річки.

Ховаючись за фургонами, Мак-Дьюї та Лорі дійшли до кліток. Знеможений битвою чоловік важко припав на коліна, і його супутниця теж опустилася біля нього.

— Ендрю! — крикнула Лорі. — Ти живий?

Сама вона була з ніг до голови перемащена сажею, а на щоці темнів синець.

— Цілий, — важко відповів Мак-Дьюї, — просто виснажений.

Від сильного удару по маківці у голові йому так гуділо, немов туди влетів бджолиний рій. Ноги, руки — та й тіло — увесь він був укритий саднами та синцями, але якихось серйозних пошкоджень, слава Богу, він не зазнав.

— Лорі, дякую тобі. Якби не ти, мене б уже не було.

Лорі не бачила крові, що заливала голову Мак-Дьюї, бо дивилася не туди. Її очі, в яких ще залишався вираз дикої войовниці, глибоко вдивлялися в очі Мак-Дьюї.

— Ендрю! — раптом вигукнула вона. І знову: — Ендрю!

Лорі притягнула до себе обличчя лікаря і вп’ялася губами в його губи. Поцілувавши Мак-Дьюї, вона рвучко схопилася на ноги, розвернулася і, наче прудконоге оленя, кинулася до Глену.

— Лорі!.. Лорі!.. — загукав він навздогін. — Лорі, чуєш!.. Повернися!

Але вона втекла, і Мак-Дьюї, що стояв накарачках та трусив головою, відганяючи від себе відчуття нудоти, залишився один. Жовтогаряче сяяння і тріск вогню за спиною помалу слабшали — цигани перемагали пожежу. Я ще живий, подумав Мак-Дьюї, чи, може, вже помер? А може, це все тільки сон? Аж от нарешті самовладання повернулося до нього, у голові трохи просвітліло, він дурнувато осміхнувся і впівголоса промовив:

— Пора звідси вшиватися.

Та перш ніж покинути поле бою, Мак-Дьюї мав зробити ще дещо. Звірі в клітках, до смерті перелякані пожежею, заходилися гавкотом, скиглили, пищали та шуміли на всі лади. Лікар же, переходячи від клітки до клітки, витягував дверні засувки, навстіж розчиняв двері, і звірі кидались на волю, розсипаючись хто куди. Якщо ці звірі й пропадуть, то пропадуть принаймні вільними. І тільки відчинивши всі клітки, Мак-Дьюї, непевно похитуючись, побрів до свого джипа.

У кінці вигону, на дерев’яному помості, з якого й почалося це трагічне дійство, він натрапив на чорну купку. Це був той самий ведмідь, але мертвий. Мак-Дьюї мельком зиркнув на груду ведмежого хутра, і в голові його майнула думка, як побиватиметься Джорді, дізнавшись, що його ведмідь заснув останнім сном. Подумав він і про те, що сльози, пролиті чуйним хлопчиною над нещасним звіром і його жалюгідним становищем, по суті свій, гарні сльози. Згадав, що й Лорі, покидаючи поле битви, теж мала проминати цей поміст, а отже, вона неодмінно спинялася тут, щоб оплакати смерть бідолашного звіра. Пошкодувавши, що сам він не може заплакати, Мак-Дьюї розвернувся, підійшов до джипа і всівся за кермо.

Проїхавши з милю, він пригальмував біля річки, ополоснув лице і змочив синці. Змиваючи засохлу кров із голови, Мак-Дьюї з полегшенням зауважив, що рана на маківці не така вже серйозна, як могло би здатися. Умившись, він стомлено повернувся у джип і знову рушив у напрямку міста.

Коли Мак-Дьюї під’їжджав до горбатого моста, йому поморгала фарами якась машина, що рухалася назустріч, і він, придивившись пильніше, помітив на ній ще один вогник — на даху, — який недвозначно показував, що цей автомобіль — поліцейський. Лікар з’їхав на узбіччя і пригальмував, зустрічний автомобіль зупинився теж, і з нього, вимахуючи ліхтариком, вийшов констебль Мак-Кваррі та підбіг до Мак-Дьюї.

— Ага, дуже добре, — промовив він, побачивши ветеринара. — Ви нам і потрібні, сер!

— Пожежу вже загасили, — сказав Мак-Дьюї. — Але я хочу заявити на чоловіка, якого називають бароном Таргу, і ще — на гладуна, що зве себе ведмежим приборкувачем, — за жорстоке, нелюдське ставлення до тварин…

— Так-так, — поквапно промовив констебль, — іншим разом — неодмінно. Але ми маємо до вас термінове доручення. Нам наказано знайти вас і привезти додому.

— Он як! — спохватився Мак-Дьюї, відчуваючи, як тепер його серце мертвою хваткою стискає зовсім інший страх, стискає так, неначе хоче зовсім розчавити.

Ніяково переминаючись, констебль опустив очі.

— Сер, вас чекають удома, ви повинні повернутися туди якнайшвидше. Лікар Стрейсей дав команду знайти вас і негайно доправити до дочки.

— Ах! — скрикнув Мак-Дьюї і звернувся із запитанням, яке потребувало від нього ще більшої мужності, ніж він уже встиг проявити цієї шаленої ночі. — Дівчинка жива?

Констебль звів очі на ветеринара.

— Жива, сер! Але лікар Стрейсей сказав, щоб ми знайшли вас…

— Тоді їдьмо! — заквапився Мак-Дьюї. — їдьмо вже — і Богом заклинаю, швидше!

Поліцейський автомобіль заревів і рвонув уперед. Мак-Дьюї поїхав слідом, зосередивши всі свої душевні сили, які ще залишалися в ньому, на червоному оці стоп-сигналу. Отой червоний вогник вів його назустріч неминучості.

Ай, що