Читати книгу - "Жінка в пісках"

Я легко відкрив, що для кератинового шару епідерми годяться акрилові смоли. Підшкірну тканину теж, мабуть, вдасться виготовити з того самого матеріалу, що й епітелій, спінивши його перед затвердінням. Жировий шар виконуватиме своє призначення, якщо до смоли додати рідкого кремнію й загорнути її непроникною для повітря плівкою. Таким чином, до кінця другого тижня нового року всі необхідні матеріали було приготовано.

Тепер я вже не міг сховатися ні за якими словами. Якщо я нарешті не вирішу, яким буде обличчя, не просунусь уперед ні на крок. Та хоч скільки я думав, у моїй голові, заповненій різноманітними обличчями, ніби в музейному запаснику, панував безлад. Однак, відступаючи назад, проблеми не розв’яжеш. Нічого не залишилось, як набратися відваги й переглянути одне за одним усі обличчя. Я позичив каталог художніх портретів і на першій же сторінці під несподівано люб’язним заголовком «Правила систематизації», ледве стримуючи хвилювання, прочитав:

1. Критерії оцінки обличчя завжди об’єктивні. Піддаватися особистому враженню і погоджуватися на купівлю підробки — такої помилки слід уникати.

2. Абсолютного критерію оцінки обличчя немає. Воно може подобатися або ні. Критерії відбору треба виховувати вдосконаленням смаку.

Як я і сподівався, стверджують, що чорне одночасно є білим. Така порада гірша за ніяку. Проте коли я порівнював між собою ці правила, мені здалося, що обидва однаково правильні, а тому становище щораз більше ускладнювалося. Врешті від самої думки, що існує стільки облич, мене занудило, і я ще й досі дивуюся, чому тоді не відмовився раз і назавжди від свого плану.

Знову про портретний живопис. Палеонтолог поглузував би над моїми думками, та я в них не сумніваюся. На мій погляд, в ідеї портрета — його мистецькі особливості залишимо осторонь — є своя філософія, варта уваги.

Наприклад, для того щоб портрет відтворив універсальний образ, треба виходити з універсальності виразу людських облич. Інакше кажучи, необхідно, щоб більшість людей одностайно вважали, що за однаковим виразом обов’язково проглядає однаковий образ. Така віра тримається на досвіді, що між обличчям і душею є певний взаємозв’язок. Звісно, немає гарантії, що досвід завжди правильний. Але так само не можна твердити, що досвід завжди згусток брехні. Та чи не більш доречно думати, що досвід тим більше містить правди, чим сильніше замацаний руками?.. Здається, що в цьому розумінні твердження про існування об’єктивного критерію оцінки обличчя загалом не викликає заперечення.

Водночас не можна обійти і той факт, що портретний живопис змінювався з епохою: від класичної гармонії між обличчям і душею до її відсутності при зосередженні уваги на індивідуальному й нарешті до повного розпаду у восьмигранних обличчях Пікассо чи «Фальшивому обличчі» Клее.

Чому можна вірити? Якби мене спитали, яке моє особисте бажання, то я, звичайно, віддав би перевагу останній точці зору. Було б надто наївно наділяти обличчя об’єктивними критеріями оцінки — все-таки це не виставка собак. Ще в дитинстві ідеал людини, якою мріяв стати, я пов’язував з певним обличчям.

Зауваження на полях. Це якраз і є приклад високого ступеня пристосування завдяки високій піддатливості чужій волі.

Природно, романтичний, небуденний образ у дитячих очах ставав центром уваги... Та я не міг вічно перебувати в полоні такого сну. Готівка цінніша за будь-який вексель. Нічого не залишалось, як платити тим обличчям, яким міг. Чи не тому чоловіки цураються косметики, що не хочуть нести відповідальності за своє обличчя? (А от жінки... жіноча косметика... якщо подумати, то чи не винна в цьому готівка, якої в них скоро не стане?..)

Отже, я ніяк не міг прийти до остаточного рішення... відчуваючи легку недугу, як перед простудою... Але оскільки мої труднощі були пов’язані лише з зовнішнім виглядом, то робота над іншими технічними питаннями тривала без змін.

Після вибору матеріалу треба було подумати про формування внутрішньої сторони маски. Хоча в лабораторії, як уже було сказано, я мав повну свободу дій, я не хотів займатися ще й цим, а тому, прихопивши додому інструменти, вирішив перетворити власний кабінет на майстерню. (А ти, видно, подумала, що мій запал у роботі — це компенсація за рани на обличчі і, пустивши сльозу, спробувала мені допомогти. Ясна річ, це була компенсація, та запал не той, що ти думала. Я зачинив двері кабінету, навіть замкнув на замок, відкидаючи твою доброту, коли ти намагалася передати мені вечерю).

Робота, в яку я заглибився за зачиненими дверима, полягала ось у чому.

Спершу я приготував таз, в якому могло поміститися обличчя, налив у нього розчину альгінокислого калію, гіпсу, фосфату натрію і кремнію, після чого, зовсім розслабивши мімічні м’язи, занурив туди обличчя. Розчин застигав протягом трьох-п’яти хвилин. Щоб за той час не задихнутись, я вирішив узяти в рот гумову трубочку й вивести її за край таза. Уяви собі, що ти мусиш сидіти перед відкритим об’єктивом фотоапарата протягом кількох хвилин нерухомо, із завмерлим виразом обличчя. Як це важко! Після багатьох невдалих спроб — то ніс свербів, то око сіпалось — я тільки на четвертий день досяг задовільних наслідків.

Тепер настала черга нікелювати негативну форму зсередини у вакуумі. Ясна річ, зробити цього вдома я не міг, а лише в лабораторії, ховаючись від колег.

Нарешті залишилося довести роботу до кінця. Тієї ночі, переконавшись, що ти лягла спати, я поставив на переносну газову плитку залізну сковороду із сплавом свинцю й сурми. Розтоплена сурма набрала кольору какао, до якого хлюпнули забагато молока. Коли я почав обережно вливати цей розчин у форму з альгінокислого калію, покритого