Читати книгу - "Жінка в пісках"

шаром нікелю, вгору поплили крапельки білої пари. Із отвору, що залишився від гумової трубки для дихання, а потім усюди по краях форми почав здійматися синюватий, прозорий димок. Певно, згорала альгінова кислота. Запах був огидний, і я відчинив вікно — морозний січневий вітер, наче нігтями, дряпав ніздрі. Затверділий зліпок сурми я витрусив із форми, а її саму, ще обкурену димом, кинув охолоджуватись у таз з водою. Зі столика на моє криваве гніздо п’явок дивилося гніздо п’явок, що тьмяно відсвічували сріблом.

Спочатку я ніяк не міг повірити, що це моє обличчя... Інше... Зовсім інше... Не міг уявити, що це ті самі ненависні п’явки, такі знайомі мені завдяки дзеркалу... Оскільки на зліпку із сурми і дзеркальному зображенні правий і лівий боки помінялися місцями, то контраст між ними, видно, був неминучим. Але ж таку різницю можна спостерігати скільки завгодно на фотографії, а тому про неї не варто згадувати.

А як бути з кольором? Із книжки французького лікаря Анрі Блана «Обличчя», яку я знайшов у бібліотеці, я дізнався, що між кольором обличчя і його виразом існує залежність, набагато тісніша, ніж можна собі уявити. Скажімо, тій самій посмертній масці дозуванням того чи іншого забарвлення вдається надати жіночого або чоловічого вигляду. Французький лікар наводив і такий приклад: завдяки чорно-білій фотографії легко розпізнати чоловіка, переодягнутого жінкою. Виходить, що, справді, все залежить від кольору. Ледь-ледь помітні виступи на зліпку із сурми — без світла їх не побачиш... Невеличкі нерівності, мабуть, не варті того клопоту з маскою... На мить я подумав: ану ж, я лякаюся привида, змагаюся з уявним супротивником? Може, і це гніздо металевих п’явок виявить усю свою потворність, коли відтінити його червонуватим кольором м’яса... Мабуть, так і станеться... Як жаль, що людина не зроблена з металу...

Якщо вже колір такий важливий, то при остаточній обробці маски з особливою обережністю доведеться поставитись до фарбування. Наче сліпий, що тішиться будь-яким дотиком, ніжно погладжуючи ще теплий зліпок із сурми, я гостро відчував, наскільки терниста дорога до виготовлення маски, коли закінчення однієї роботи відразу ж обертається новими труднощами. Справді, я задумав зухвалий виклик. Судячи з обсягу виконаної роботи і витраченого часу, я мав би зайти вже досить далеко, та варто було подумати, що не вирішив найголовнішого — не вибрав прототипу обличчя, то ніби до нічого й рук не приклав. До цього долучилася ще одна трудність — колір. За таких обставин коли ж здійсниться моя мрія, коли я почну нове життя в образі іншої людини?..

Ні, не можна сказати, що були самі прикрощі. Подумки блукаючи між складками металевих п’явок, я думав, яку безглузду роль виконує обличчя, коли через невеличкі, завбільшки кілька міліметрів, стовщення на ньому людину переслідують, як шолудивого собаку. І раптом наче туман переді мною розсіявся, і я відкрив вразливе місце свого головного ворога.

Ці металеві п’явки самі по собі, зрозуміло, можуть існувати лише у вигляді негатива для створення внутрішнього боку маски. Інакше кажучи, то були негативні істоти, яких мала прикрити й знищити маска. Та хіба тільки це? Безсумнівно, негативні істоти, але якщо не зробити їх основою, то не існуватиме й маски, яка повинна його знищити... Одне слово, металева основа — ціль, яку маска повинна зруйнувати, і водночас вихідна точка для виготовлення маски.

Уявімо собі проблему більш конкретно. Якщо говорити про очі, то їх залишається тільки використати, не змінюючи ні розміщення, ні форми, ні розмірів. Та припустімо, що я наважився щось доповнити, отже, відраховуючи від лінії очей, міг би зробити опуклою верхню частину лоба чи нижню, чи обидві разом — тоді очі здавалися б витрішкуватими. Те ж саме стосується носа і рота, а тому вибір обличчя перестає бути таким невизначеним. Виходить, з’являється обмеження? Можливо. Та порівняно з дешевою, половинчастою свободою воно мене набагато більше влаштовує. В усякому разі таке обмеження вказувало мені мету, яку я мав досягти. Навіть якби я пішов кружною дорогою проб і помилок, насамперед треба змоделювати обличчя і, припасовуючи його до оригіналу, перевірити, які типи взагалі мислимі. Такий спосіб найбільше мені підходив. (У критичних зауваженнях колег, що я не вчений, а скоріше технік, можливо, є частка правди).

Прикладаючи пальці до цієї металевої основи з усіх боків, затінюючи її долонями, я непомітно для себе замріявся. Яка це делікатна штука!.. Необережний рух одного пальця — і от уже інша людина, не схожа ні на рідного, ні на двоюрідного брата... Пересунеш долоню — зовсім чужа, незнайома... Відколи я почав виготовляти маску, оце, мабуть, уперше відчув такий робочий настрій.

...Так, можна з певністю сказати, що досвід, здобутий тієї ночі, був одним з досить важливих перевалів у моєму задумі. Не дуже крутий і не велично-високий, він, проте, був помітною точкою рельєфу на вододілі, здатною визначити напрям джерельним водам і потім відвести в річку. Бо з того часу між проблемами вибору обличчя і його технічного відтворення, що досі рухалися наче по двох паралельних прямих, справді ледь-ледь намітилося щось схоже на канал. Хоча зліпок із сурми й не вказував на якусь особливу перспективу в пошуках методу виготовлення маски, але підбадьорив, упевнив мене, що завдяки конкретній роботі колись відкриються нові можливості.

Я вирішив наступного ж ранку купити глини і вправляти собі руку в моделюванні обличчя. Ясної мети я не мав, а тому йшов навпомацки. Оглядаючись на анатомічний атлас мімічних м’язів, я ретельно накладав один за одним тонкі шари глини, надаючи податливому матеріалу форми — робота драматична, напружена, ніби зсередини спостерігаєш за народженням людини, ніби критерій вибору, за який не міг схопитися, починає тужавіти, мов охололий желатин... Деякі геніальні детективи знаходять злочинців, сидячи на кушетці, а пересічні ганяються на своїх ногах у пошуках речових доказів. Я ж волію понад усе орудувати руками.

Саме тоді я знову зацікавився книжкою Анрі Блана «Обличчя», про яку вже згадував. Коли вона вперше потрапила мені на очі, я сприйняв вміщений у ній докладний аналіз за наукоподібну звичку все на світі класифікувати й навіть розсердився, подумавши, що мені,