Читати книгу - "Хрещений батько"

і він був одним із визнаних «пеццонованте», тобто великих тузів, у нью-йоркському підпільному світі. Емісари Корлеоне запропонували Маранцано вести цю справу з половини, на вигідних для обох сторін умовах. Віто Корлеоне з його організацією, його політичними зв’язками та контактами з поліцією забезпечив би надійне прикриття для операцій Маранцано й уможливив би поширення їх на Бруклін і Бронкс. Але Маранцано виявився недалекоглядною людиною і зневажливо відкинув пропозицію Корлеоне. Адже його другом був сам великий Аль-Капоне, у нього існувала своя організація, свої люди й величезні кошти. І на біса йому цей вискочка, схожий швидше на парламентського демагога, ніж на справжнього мафіозо. Відмова Маранцано стала початком великої війни 1933 року, яка призвела до зміни цілої структури нью-йоркського підпільного світу.

На перший погляд, сили були нерівні. Адже Сальваторе Маранцано мав до своїх послуг могутню організацію з добре забезпеченими тилами. Він приятелював з чиказьким Капоне і будь-коли міг послати до нього по допомогу. У нього були також добрі взаємини з «родиною» Татталья, яка контролювала у Нью-Йорку проституцію й досить обмежену в той час торгівлю наркотиками. У нього також були зв’язки із впливовими бізнесменами, які вдавалися до його послуг, щоб залякувати єврейських профспілковців у швейній промисловості та синдикати, створювані італійськими анархістами серед будівельників.

Проти всього цього дон Корлеоне міг виставити лише два невеликих – щоправда, досконало зорганізованих – загони, керовані Клеменцою й Тессіо. Бізнесмени, що підтримували Маранцано, знехтували його політичними зв’язками і його контактами з поліцією. Проте на руку грало ще й те, що ворог не мав уявлення про його організацію. Підпільний світ не знав справжньої його сили; гадали навіть, що Тессіо діє в Брукліні незалежно від нього. І все ж таки боротьба справді була нерівною, аж поки Віто Корлеоне не вирівняв шанси одним майстерним ударом.

Маранцано послав до Капоне по двох його найкращих стрільців, щоб ті допомогли зліквідувати вискочку. «Родина» Корлеоне мала друзів і вивідувачів у Чикаго, які дали звістку про те, що двоє професійних убивць прибувають до Нью-Йорка поїздом. Віто Корлеоне послав зустріти їх Луку Бразі, благословивши цього дивного чоловіка вказівками, які давали повну волю його щонайжахливішим інстинктам.

Бразі та його люди, а їх було четверо, зустріли чиказьких гостей на вокзалі. Один із його хлопців забезпечив таксі й тепер сидів у ньому як водій. Вокзальний носій, несучи валізи попереду, підвів людей Капоне якраз до цієї машини. Коли вони всілися, Бразі разом із іншими своїми людьми упхалися в машину слідом за ними і з пістолетами напоготові наказали обом чиказцям лягти на підлогу машини. Таксі доправило їх до складу неподалік гавані, який підготував для них Бразі.

Людям Капоне зв’язали руки й ноги, а в рот кожному застромили рушника, щоб не кричав.

Тоді Бразі взяв з-під стіни сокиру й почав рубати одного. Спочатку він відсік ступні, потім ноги до колін, потім відділив стегна від тулуба. Бразі був надзвичайно дужою людиною, але зараз йому довелося чимало помахати, перш ніж він упорався. На цей час жертва давно випустила дух, підлога в складі стала слизькою від крові й шматків тіла. Коли Бразі повернувся до другої жертви, він побачив, що йому вже немає чого робити. Другий убивця з банди Капоне від жаху не знати як заковтнув рушника й удавився на смерть. Коли в поліції робили розтин трупа, щоб встановити причину смерті, то рушник знайшли аж у шлунку мерця.

А через кілька днів Капоне в Чикаго отримав від Віто Корлеоне звістку такого змісту: «Тепер ти знаєш, що я роблю з ворогами. Чого це неаполітанець має втручатися у сварку між двома сицилійцями? Якщо хочеш, щоб я вважав тебе своїм другом, то я буду тобі вдячний і, коли треба, буду до твоїх послуг. Такій людині, як ти, напевне відомо, що куди вигідніше мати такого друга, щоб не канючив у тебе допомоги, а сам давав раду своїм справам і був завжди готовий допомогти тобі в скруті. Якщо ти не хочеш моєї дружби, хай буде так. Але тоді мушу попередити тебе, що в Нью-Йорку дуже вогко і клімат непідходящий для неаполітанців, отож я б радив тобі ніколи сюди не потикатися».

Образливий тон обирався свідомо. Дон був невисокої думки про Капоне та його банду брутальних відвертих горлорізів. Шпигуни повідомляли, що Капоне втратив будь-яку політичну підтримку через свої прилюдні бандитські витівки та хизування награбованим багатством.

Дон мав певність, що без політичного впливу, без маскування під суспільство світ Капоне та подібних до нього буде легко винищений. Він знав, що Капоне вже стоїть на шляху до загибелі. Він також знав, що вплив Капоне не поширюється за межі Чикаго, хоч який жахливий і всепроникний цей вплив був там.

Його тактика виправдала себе. Не так через жорстокість ужитих заходів, скільки завдяки моторошній швидкості, блискавичній реакції дона. Якщо у нього так бездоганно поставлено розвідку, то будь-які нові заходи могли становити загрозу. Отже, було куди розумніше й мудріше погодитися на встановлення дружніх взаємин, що мусять колись оплатитися. Капоне повідомив, що більше не втручатиметься.

Ставки стали рівними. І Віто Корлеоне набув величезної «поваги» серед підпільного світу всіх Сполучених Штатів тим, що принизив знаменитого чиказця. Через шість місяців він переміг Маранцано. Він робив нальоти на місця, де грали на гроші, підважуючи авторитет протекції Маранцано, вистежив у Гарлемі найбільше підпільне казино і геть обчистив його, вів наступ на своїх ворогів на їхніх фронтах. Навіть відряджав Клеменцу з його людьми на швейні підприємства, щоб вони там на боці профспілок боролися проти людей Маранцано і проти власників підприємств. І повсюдно краща організація й краще націлена розвідка забезпечили йому успіх. Буйна жорстокість Клеменци, якою Корлеоне користувався розумно, також допомагала повернути хід боротьби. Аж ось дон Корлеоне пустив у дію свій резерв – націлив на самого Маранцано загін на чолі із Тессіо.

На цей час Маранцано вже надсилав емісарів із пропозицією миру. Віто Корлеоне під різними приводами відмовлявся прийняти їх. Із лав Маранцано почалося дезертирство, люди не хотіли гинути за програну справу. А букмекери і лихварі почали виплачувати гроші за захист «родини» Корлеоне. Наслідок боротьби вже ні в кого не викликав жодних сумнівів.

І ось напередодні нового 1934 року Тессіо пробрався до самої охорони Маранцано. Його підлеглі прагнули миру й погодилися видати свого ватажка на заріз. Вони сказали йому, що Корлеоне запропонував зустріч в одному бруклінському ресторані, і прийшли з ним туди як його охоронці. Його посадили за накритий стіл; він сидів і похмуро