Читати книгу - "Книга імен"

Його прадід, за словами матері, був у гармонії з тим іншим світом. А для Девіда ці терени були новими. «Але, ймовірно, — подумав він, усмоктуючи в себе ту духовну символіку, — я більше успадкував від свого прадіда, ніж підозрював сам».

Девід стояв у синагозі, думав про Стейсі, про Темних янголів, про Кріспіна Мюллера, про ламед-вовників, що зникали та зникали, — і молився, щоб його здогадка про зв'язок із прадідом виявилася правильною.

У голові все сильніше бухкало. Він заплющив очі, щоб притамувати біль, і спробував викликати імена зі свого щоденника. Кабалісти знайшли тридцять два ламед-вовники нинішнього покоління з тисяч імен, занесених у щоденник. Але двох імен іще бракує. Чи він їх уже записав? Чи вони й досі ховаються десь у нього в мозку?

Чи відомі гносеям ті два імені? Чому він не може...

Вогняно-пекучий біль засліпив його. Девід зі стогоном упав на коліна та притиснув кулаки до очей.

— Девіде? Що з тобою?

Голос Йаелі доносився здалеку, ніби не з синагоги, а з вулиці. Він був сам під високим склепінням, з арками, пальмами й біблійними сценами на фресках. Він був сам у цьому святому місці, і біль трощив йому череп.

Девід спробував підвестися. Він мусить повернутися до центру, знайти якісь пігулки від болю. Він мусить устигнути на свій рейс. Але від нового нападу болю в нього підкосилися ноги.

Він упав, розпластавшись на кам'яних плитах синагоги. Тіло його корчилося від муки. Усе зникло — існував лише біль.

І обличчя... Голоси... Вони повернулися — волали, молилися, вимагали.

Девід спробував вслухатися, але біль наростав, ще трохи — і череп розтрощиться. Вони намагалися йому щось передати, він мусить почути...

— Девіде! Ти мене чуєш?

Йаель схилилася на ним, проте він її не бачив. Його незрячі очі втупились у стелю, а обличчя перекосилося від страждань.

Великі краплі поту стікали зі скронь по шиї на комірець сорочки.

Перелякана Йаель поклала прохолодну долоню йому на чоло. Вона не знала, чи бігти по допомогу, чи залишатися з ним. Шкіра в нього стала холодна й липка на дотик. Раптом вона побачила, як щось промайнуло в його сліпих очах. Замість страждання вони випромінювали спокій, і напружене обличчя пом'якшало. Вона розстібнула Девідові верхній ґудзик на сорочці, і тіло його розслабилося.

Девід знесилено заплющив очі.

— Джек Черль, — промимрив він хрипким, ледь чутним голосом, — Ґільєрмо Торрес.

Йаель затамувала подих.

Голос Девіда завмер, і тоді він назвав ім'я, яке його мучило найсильніше:

— Стейсі Лахман...

Він із зусиллям сів, вигляд у нього був спустошений і приголомшений. Головний біль зник, і сліду не лишилося. Він знову мислив чітко та ясно.

У голові в нього більше не лишилося імен.

— Нам слід... повернутися. Мушу передати... ці імена.

Йаель допомогла йому підвестися. Ноги не слухались, і він важко сперся на неї, а вона обхопила його рукою за талію.

— Ти точно не хочеш перепочити? Ти страшенно блідий.

— Треба... поспішати, — прохрипів Девід і хитнувся в бік дверей.

Він отримав імена. Останні імена. Однак не міг позбутися відчуття, що там було ще щось. От тільки що — пригадати не міг.

«Можливо, коли я повернуся й поговорю з містиками, — подумав він, блимаючи при кожному кроці до виходу, — вони зуміють якось підштовхнути...»

Йаель різко повернула голову, коли вони вийшли на залитий сонцем двір. Вона чула шурхіт Девідових ніг на кам'яних плитах у себе за спиною. Їй треба довести його до ослону.

— Допоможіть! — гукнула вона.

І побачила, що алеєю йдуть люди.

Їх було двоє. Чоловік і жінка.

«Туристи», — подумала вона з полегшенням, дивлячись на їхні теніски й шорти.

— Будь ласка, допоможіть мені довести його до тієї лави...

Вони рвонулися до неї, та її полегшення щезло, коли вона побачила, що високий жилавий чоловік тримає в руках шмат рельєфної металевої труби, а жінка з фігурою болгарського дискобола стискує в кам'яних кулаках мотузку з товстими вузлами.

Йаель безпорадно озирнулася на пусту синагогу. Задалеко, вони не встигнуть замкнути двері.

— Девіде, нас вистежили.

Девід заточився, коли вона його відпустила, і повернувся обличчям до Темних янголів. Іще слабий, він зробив кілька кроків уперед і притулився до нагрітої сонцем кам'яної стіни. Відчайдушно, зусиллям волі він змусив своє тіло згрупуватися, виконувати команди мозку.

Адреналін вистрелив йому в кров, вимагав боротися, але м'язи ніби перетворилися на віск. Девід побачив, як Йаель стрибнула до жінки, що важила щонайменше на п'ятдесят фунтів більше за неї, і не встиг навіть кроку ступити, як на нього напав отой жилавий і з розмаху