Читати книгу - "Походеньки видатного авантюриста Ярослава Тергузка"

Від втоми я втратив свідомість.

Старий торф'яник поріс новим мохом і тут було приємно лежати.

Я почав збиратися з думками і виправдовуватись перед жабами, ящірками, чагарниками, птахами, і засохлими деревами, які так і простирали до мене свої сухі гілляки, наче кажучи: «Обирай! Хто з нас тобі миліший?»

Я захищався.

«Як я можу бути вбивцею? Я навіть не торкнувся її. Навіть мізинцем не доторкнувся. Це вона зіштовхнула мене з дамби, і я мало не втопився. Вона сама була настільки дурною, що кинулась назустріч смерті. Навіщо було бігти за очіпком до сипучих пісків? Вона сама винна у своїй загибелі!»

— …Так то воно так. Але навіщо ти кинув її очіпок в сипучі піски? — спитали мене жаби, птахи і бабаки.

«Та хіба ж я не мав на це повне право? Хіба ж не було в мене причини вважати, що коли вона вдягає того очіпка, то зраджує мене? Хіба ж не зраджувала вона мене до того? Чи ж я мав стерпіти це і ходити рогоносцем? Я ж тільки захищав свою честь та її гідність. Побігши за тим очіпком, вона навмисне хотіла себе вбити разом з честю та гідністю. Потрійне самогубство. Вона сама його скоїла.»

— Ха-ха-ха! — сміялось навколо все живе. — Ха-ха-ха! — сміявся вітер, пролітаючи повз.

Ніхто на світі не стане на мій бік.

Мої вороги усі чотири стихії. І все, що живе та мертве. Кожна людина у світі. Від малого до старого. Білі, чорні і кольору олії. Як тільки вони мене побачать, одразу знатимуть, що мене треба переслідувати. Все суспільство разом взяте. Міста, великі палаци та малі хатинки — всі проти мене. Побачивши будинок, мені треба кидатись навтіки.

Але ж я не вбивця.

Та всі казатимуть навпаки. Не знайдуть моєї дружини ті, хто бачили нас, коли ми вийшли на прогулянку. Однак знайдуть її очіпка коло дамби і скажуть: «Це він її вбив!» Але це неправда! Я не вбивав своєї дружини! І ніхто цього не бачив? Ніхто не зможе довести?

Легкий дотик пташиного крила на моєму обличчі.

— Здається мені, що це ти, мій вірний супутник, білий голубе! — прошепотів я. — Ось ти зможеш сказати правду — чи вбив я свою дружину?

З надією я поглянув на плече, де зазвичай сидів голуб. Але то був не білий голуб, а чорний птах: можливо ворон. І він сказав: «Саме ти її вбив!»

З тих пір, він завжди сидить у мене на плечі. Навіть зараз. Ви бачите, милостиві панове?

(— Нарешті ми отримали від тебе зізнання, не прикрашене всякими витівками та фарисейськими вивертами, — мовив солтис, опускаючи перо в чорнильницю, аби підписати протокол. — Таки знайдеться робота для нашого ката. Не обійдеться простим пострілом в голову. Uxoricidium: aequale[75] — четвертування, з попереднім відсіченням правої руки.

— Це навряд, — сказав великий князь. — Вбивство дружини implicite[76] констатується, що не заперечується, більш того, benevole[77] визнається. Однак, існує один відомий указ, виданий одним святим королем: угорським королем, однак святим. Sanctus Ladislaus Rex[78]. Його указ, священний для всього католицько-християнського світу, гласить про наступне: «Коли викриє чоловік свою дружину в невірності і вб'є її, то за це відповідатиме він тільки перед Господом.» Fiat applicatiy![79]

— Ех ти ж, покидьку! Навіть ти не міг сподіватись, що з зашморгу тебе врятує сам Sanctus Ladislaus Rex. Ergo «fiat piscis!»[80] Допишемо і це до діянь святого Ласла.)

Тільки з настанням ночі я зрозумів, у яке прокляте місце потрапив. Це була лиховісна місцевість Кемпен: тут збирались відьми та злі духи. Коли темрява почала згущатись, на болотах затанцювали блукаючі вогники. Зі свистом почали злітатися відьми. Жахливі створіння з волоссям на підборідді та бородавками на носі. Вони з'явились, так би мовити, верхи. А конячками їм слугували білі привиди чоловіків. Кожна відьма підвішувала свого привида на гілляку, де ті так і гойдалися.

Далі в них проходила нарада: кожна розповідала, яке лиходійство зробила сьогодні.

— Я заманила закохану жінку за її очіпком на сипучі піски і втопила. Та чоловік її врятувався.

Тоді всі відьми почали