Читати книгу - "Списоносці"

Далі ми забули про час. Вероніка багато розповідала про себе. Я слухав її так уважно і віддано, неначе закоханий, студент. Дівчина розповідала про дитячі роки, про своїх батьків. Її розповідь захопила мою уяву: я бачив, як Вероніка, збирає м'ячі на тенісних кортах, а згодом ходить до школи в коротенькій спідничці. Батьки не дозволили їй поступити на торговельні курси, хоч вона дуже хотіла вчитись далі.

— Дозвольте запитати?

Дівчина кивнула.

— Чому ви не виходите заміж?

По обличчю її майнула бліда посмішка.

— За кого, скажіть, будь ласка? Правда, є такі, які хотіли б зі мною одружитись, але я не хочу. І не тому, що вони робітники. Я люблю їх, бо й батько мій був робітником, і брат, і сама я робітниця. Справа в тому, пане директор, що немає рації одружуватись двом злидарям. Де я знайду такого робітника, який був би упевнений в завтрашньому дні? Хто може гарантувати, що він матиме роботу завжди? Неробітникові я не потрібна, принаймні як дружина. А коханкою я не хочу бути.

— А якби ви когось полюбили, дуже полюбили, але той не зміг би з вами одружитись? Що б ви робили тоді?

— Тоді? — перепитала дівчина, звівши брови. — Не знаю. Про це я не думала.

— Вже пізно, треба йти, — сказав я підводячись.

Коли вона вийшла перед своєю квартирою з машини, я сказав:

— Ви повинні зрозуміти, чому ми зустрілися саме так. Мені не хотілось плямувати вашу репутацію.

Минали дні. Я домовився з Казмері, щоб з Сасом поводились по-людськи. З хлопцем я зустрічався кілька разів. Він ніяк не міг зрозуміти, чому його не випускають. Кожного разу я щось вигадував і втішав його, обіцяючи, що він незабаром вийде на волю.

З Веронікою я зустрічався часто, граючи і далі свою роль. Я розповідав дівчині про клопоти, яких нібито завдає мені справа її брата, про те, що завдяки моїм зусиллям Петер а не віддадуть до суду. Ставився я до Вероніки шанобливо і уважно, багато розповідав про себе. Найбільше — про свою юність, про те, як мені завжди бракувало в житті тепла, ласки. Наша розмова снувалась просто і невимушено. В моєму особняку Вероніка не бувала. Звичайно ми виїжджали за місто і годинами розмовляли. Я ще не наважувався їй натякнути на те, що вона подобається мені, чекав, щоб дівчина покохала мене сама. Я добре знав: це нелегка справа, тому терпляче плів свої тенета, намагаючись впіймати в них її душу.

І от настав день, коли Саса звільнили. Повернувшись додому, він наступного ж дня прийшов на роботу. Ще в тюрмі на вимогу Казмері Сас дав підписку: нікому, навіть членам своєї сім'ї, не розповідати про те, що з ним сталося.

Через кілька днів мені подзвонила Вероніка і сказала, що хоче зі мною поговорити. Тоді я вперше привіз її у свій особняк. Дівчина вражено оглядала дорогі меблі моєї квартири. Вона чомусь була дуже стурбована.

— Що сталося, Вероніко? — спитав я з тривожною ноткою в голосі.

Дівчина кусала губи, ламала руки, на очі їй навертались сльози.

— Сталося щось жахливе, — промовила вона майже пошепки. — Не знаю навіть, з чого почати…

— Стривайте, люба, — перебив я її, підійшовши до буфета. — Випийте, дитино, чарку коньяку і одразу заспокоїтесь. — Я налив міцного французького коньяку. — За ваше здоров'я!

Після першого ковтка дівчину пересмикнуло.

— Випийте все, люба, — вмовляв я її. — Побачите, як заспокійливо діє цей напій.

Дівчина допила коньяк.

— Воно міцне, дуже міцне, а я не звикла пити.

— Ну, а тепер розповідайте….

— Не сердьтеся, що я вас турбую, але я так боюсь… У мене немає нікого, крім пана директора, кому б я могла цілком звіритись… Ви ставились до мене так співчутливо і уважно! — Вона вийняла хустинку, витерла лоб і вимушено посміхнулась: —Я щось дуже розбалакалась. Видно, напій не пішов мені на користь.

— Розкажіть докладно про все, — взяв я її за руку. Вона не противилась, але я відчув, як все тіло її здригнулось.

— Розповідайте, люба Вероніко!

— Мова йде про Петер а. В мене є підозра, що він замішаний у якійсь страшній справі, і я так боюся за нього. — Вона глянула на мене благально. — Пане директор, допоможіть йому ще раз! Ви такі добрі до мене! Вже й не знаю, як вам за це віддячити…

— Я не знаю, в чому річ, дорога Вероніко, і все ж обіцяю допомогти. Тільки про одне прошу вас…

Вона глянула на мене очима, повними сліз.

— Випийте ще одну чарку!

— О, в мене і від тієї вже голова пішла обертом. Ми випили.

— Тепер розповідайте все докладно, — промовив я, стискуючи її руку.

— В мене дуже тривожно на серці, — почала вона. — Вночі до Петера прийшов якийсь чоловік. Очевидно, він підійшов городами і переліз через паркан. Коли я прокинулась, вони вже розмовляли пошепки. Ви ж знаєте, як я люблю Петера. Я підкралась до кухонних дверей. Чоловіка я не бачила. Брат говорив нервово. Він сказав, що не бажає більше бути поліцейським шпигуном, бо йому вже це набридло. Незнайомий переконував брата, що це потрібно, що є такі вказівки зверху. Відповіді Петера я не почула. Згодом брат розповідав про Кочмароша, між іншим, він передав незнайомому якісь слова, сказані комуністом перед смертю. Далі я вже не могла підслухувати, бо дуже злякалась. Я встигла тільки почути, що замість Кочмароша за кордон поїде інший. Мені стало так страшно! Брат тільки-но вийшов з тюрми і нічому не навчився! Що нам робити, пане директор? Благаю вас, поговоріть з ним!

Ця звістка страшенно схвилювала мене. Стало все ясно. Сас або дворушник, або весь час водив мене за носа. В моїй душі клекотіла лють і ненависть, але я всміхався, бо поруч сиділа Вероніка. Я чудово