Читати книгу - "Нащадки «Білого Хреста»"

Гліб аж звівся й почав схвильовано міряти кроками невелику кухню.

— Пам'ятаєш, у Тягуна вилучили коштовності. Серед них були з обкраденого універмагу в Бровниці, — розмірковував Махов. — А там Будинок відпочинку. Почерк гастролерів, які добре вивчили свій «об'єкт». Отже, є сенс переглянути путівки…

— Хто відпочивав того місяця, — закінчив я.

— А потім звірити із списком тридцяти дев'яти прізвищ, — додав задоволено Гліб. — Га?

— Чудово.

— Я завтра хочу провести опізнання. Харитина, дружина Тягуна, схожа на ту жінку, що продавала хутряний комір будівельниці, — повідомив слідчий.

Уявити Харитину і згадав розмову із смішливою Євдокією… Таки схожа.

— Ледве не забув. — Гліб опустився на стілець. — Ти попередь свою землячку, щоб не ходила вечорами містом. Раз вони бачили її з тобою…

У мене аж похололо в грудях. Добре знав злочинців, їм помститися, допекти, завдати болю — втіха, а тим паче коли під ногами зайнялася земля. Я у відчаї стис кулаки. Чому не застеріг Ніну? Мені вже здавалося, як її перестріли на вулиці Фрунзе чи… Ні, того я ніколи собі не прощу. Гліб відчув мій душевний стан, бо зненацька його рука торкнулася моєї і він заспокійливо сказав:

— Ну-ну, не переживай, Арсене. Перед тим, як іти на нараду, я подзвонив у гуртожиток і передав черговою, що сьогодні ти прийдеш. Тож Ніна сидітиме в кімнаті.

— Спасибі, Глібе, — видушив із себе. — Зовсім випало з голови…

— Я знав, — без осуду підтвердив слідчий.

Він ще раз довів, що справжній і щирий товариш. Мені відлягло на серці. Зиркнув на годинник — північ. Пізно, ніхто не завітає до Тягуна. Після арешту йому не дзвонили на турбазу, не навідувались, мов у нього не було ні добрих знайомих, ні товаришів. Одначе він якось же підтримував стосунки зі своїми спільниками. Отож терпіння й витримка. Я встав.

— Підміню Якова, — сказав Махову.

— Давай, а я трохи покуняю за столом.

Застав Якова біля вікна під кватиркою. У сутінках тьмяно біліли його обличчя й руки.

— Наче вимерло, і собака не брехне, — пошепки мовив Пазов.

— Як на околиці. Ходи на кухню, перепочинь.

Я залишився сам. Передусім викрутив лампочку на випадок, якщо пришелець спробував би увімкнути світло (тоді б він одразу побачив мене).

Дивився на ворота й прислухався. Через кватирку долинало монотонне сюрчання цвіркуна, аж хилило на сон. Я думав про Ніну. О цій порі вона спала, не дочекавшись мене. З подивом відзначив, що кортіло частіше зустрічатися з нею. Якось непомітно з'явилася потреба в її голосі, погляді, навіть мовчанні, аби лише була поруч.

Я згадував Ніну, коли вона була дівчам, ученицею дев'ятого класу, й жила з мамою на блокпосту, за п'ять кілометрів од райцентру. Пам'ятав, як підвозив її на мотоциклі з козубком суниць, літній день, коли мама відкрила мені очі, сказавши, що Ніна любить мене.

Пригадалось… На Канатній мигнуло світло фар, наче якась машина звернула на вулицю. Я нашорошив вуха. Годинник показував 00.37. Навряд щоб хтось приїхав чи прийшов до Тягуна. Пізно. Стривай! Ніби вуркотів двигун… Дійсно, вулицею поволі рухався автомобіль з вимкненими фарами. Мені перейняло подих.

Шум наближався, я виразно почув м'яке поскрипування ресор. Уже розпізнав — легковик. Чого без світла, немов скрадався?.. Спинився неподалік хвіртки. Двигун працював. Несподівано відхилилася ворітниця, аж я заплющився на мить, не вірячи. Ні, таки справді… І не стукнули дверцята. Я навшпиньках метнувся на кухню.

— Приїхав! — пошепки випалив. — Яшо — за пенал! А ти, Глібе, у вітальню, до рації.

Слідчому нема потреби ризикувати. Я мерщій повернувся на веранду, замкнув двері до прихожої. На подвір'я тихо вкотилася машина. Мабуть, синій «Москвич». Спинилася біля криниці. У салоні за кермом біліло обличчя. Двигун ущух, і на землю ступила людина у темному вбранні, випрямилась. Зріст — десь метр вісімдесят, вгадувалася міцна будова тіла. Мабуть, не старий. Чоловік не хряснув дверцятами. Пішов, причинив ворітницю. Принишкло стояв коло криниці. Його немов щось насторожило.

«Ну, ходи, ходи», — подумки запрошував незнайомого. Хто ж він? О, наважився — рушив до ґанку. Дзенькнув ключ у замку. Я не дихав, присівши за столом. Він уже на веранді. Здавалося, зараз відчує мою присутність і дремене… Ні, відімкнув, не гаючись, двері до прихожої, рішуче увійшов.

Кому ж міг довірити Тягун ключі від воріт і хати?

Він не зачинив за собою двері, і я став біля них. Чув, як відхилив на кухню, і тоді я прослизнув до прихожої, притисся до вішалки з одягом, зачаївся. У продовгуватому отворі рами розпливчаста, висока, широкоплеча постать. Я простяг руку до вимикача і, коли молодик зробив крок до середини, увімкнув у прихожій світло. Одночасно воно спалахнуло на кухні. З вітальні вигулькнув Махов.

За порогом, спиною до нас, застигла русоволоса людина з міцною шиєю, зодягнута в сірі штани й сорочку. На плечах, між лопатками, проступала пляма поту. Він, заскочений зненацька, розгубився й витріщився на Пазова, озброєного пістолетом. А шлях до втечі відрізали ми, і чинити опір було безглуздо. Одначе він, стямившись, шаснув правицею до кишені.

— Руки!.. — суворо наказав йому.

Він оглянувся. І ми з Глібом сторопіли…

Перед нами Борис Заваров, рубач м'ясного павільйону. До нього метнувся Пазов і вхопив за руку, висмикнув її з кишені — на пальцях Заварова тьмяно заблищав фабричний воронований кастет. Я знав його. Німецький, з емблемою військ СС. Рубач ошелешено лупав на нас.

Ось тобі Невора і Котов!

— Слухайте, Заваров, чого ви залізли в чужу хату? Хто вам дав ключі? — запитав Махов і кивнув на стілець між плитою і столом. — Сідайте.

Рубач важко сів, і кисла посмішка перекривила його