Читати книгу - "Остання орбіта"

Напевно, минуло багато часу, коли Балаш нарешті сказав:

— Ходімо…

Повернення було сумним. Балаш відключив електронного водія і сам крутив штурвал всюдихода, вибираючи дорогу серед каміння. Скрут був удячний йому за це. Чому ж не стало вогника, який до того з’являвся з дивовижною точністю? А може, правда на боці Балаша? З цим не хотілося погоджуватись. Скрут думав, думав, і йому весь час здавалося, що він не може зрозуміти чогось істотного, вельми важливого.

Скрут заснув тільки з допомогою електросну. Аде й уві сні якась думка, знайома й невловима, свердлила мозок.

Цю думку Скрут майже зрозумів, коли прокинувся вранці. В ілюмінатор зорельота били різнобарвні промені тутешнього сонця. У їх світлі, як і на Землі, кружляли дрібнюсінькі порошинки. А вчора їх не було. Не було, не було…

— Павле! Павле!

Динамік розбудив Балаша.

— Що таке? — спитав він. — Дав би виспатись.

— Це не мінерал, павле! — вже радісно кричав Скрут.

— Ти що, знайшов його? — іронічно промовив Балаш.

— Зараз! Зараз! Чекай, я прийду!

Через кілька секунд Скрут увірвався в каюту Балаша і плюхнувся у крісло поряд з ліжком.

— Небо було чисте? — спитав він у Балаша.

— Вночі? Чисте.

— Але вогник не світився?

— Ні.

— Значить, це… ну те, що ти називаєш мінералом, світиться не відбитим світлом якоїсь зірки. За одну ніч, ти це знаєш не гірше за мене, вони не могли помітно переміститися на небі. Вони практично нерухомі. Отже, це щось світилося або само по собі, або завдяки якомусь енергетичному джерелу. Перше відпадає, бо інакше ми бачили б вогник учора. Згоден?

— Слушно… — Балаш сів на ліжку.

— Залишається друге — щось живить той вогник. Є якесь джерело. Так?

— Припустимо.

— Таким джерелом може бути ось що, — Скрут показав рукою на веселковий зайчик, який застиг на стіні. — Учора, до речі, увесь день було хмарно.

— Але ж це означає… — вражений Балаш не закінчив фрази.

— Що ми маємо, можливо, справу з чимось подібним на сонячну батерею. Удень вона набирає променисту або теплову енергію. А опісля віддає, — закінчив його думку Скрут.

— Сміливе припущення… — зараз Балаш вже не іронізував. Він відчув у міркуваннях Скрута деяку правоту. І він сказав: — Якщо сьогодні ми помітимо вогник, я затримаю відліт. На добу. Інакше…

Балаш не договорив. Але Скрут і так знав, що він міг сказати, і був вельми вдячний товаришеві. Тільки тепер його вже не мучили сумніви. Що б там не ховалося за тим вогником, він, безумовно, був цікавим явищем чужої природи. Вартим, щоби з ним познайомитися ближче.

Скрут не помилився. У певний час під Сіріусом засвітилася червона цятка. Потім вона блимнула три рази і згасла. Але тепер її місце було запеленговане. І ледь розвиднілось, Скрут з Балашем вирушили до гірського хребта. Озброїлися зовсім по-земному — альпенштоками, черевиками з гострими шипами. І лише прилади, які могли допомогти їм помітити у довкіллі металічні предмети, робили їх більш схожими на геологів, аніж на альпіністів.

Вони йшли, перестрибуючи розколини, обходячи неприступні піки, спускаючись у тіснини і здираючись на обривисті скелі. У земних умовах вони навряд чи здолали б таку дорогу. Але на планеті, меншій за Землю, була меншою і їх вага.

Вони спинилися відпочити біля невисокого плато. Там, за підйомом, повинен бути той самий вогник. До нього вже рукою подати.

Скрут пройшов декілька кроків, вибираючи зручне місце, щоб присісти. І в цей час заблимав індикатор металошукача. Десь близько був метал чи поклади руди. Однак те, що вони відповідали координатам вогника, насторожило.

Скрут був легшим, і Балаш підсадив його на плато.

— Кидай мені трос, — попросив він, коли Скрут опинився нагорі. Скрут чомусь не відповідав. Балаш крикнув уже нетерпляче: — Допоможи!

Тільки тоді озвався Скрут. Він говорив пошепки, і Балаш не відразу втямив, що до чого.

— Який корабель? — перепитав він.

Не відповідаючи, Скрут нахилився на урвищем і опустив трос. Балаш поглянув догори і жахнувся: навіть крізь пластик гермошолома було видно, як зблідло лице товариша. Поспіхом перебираючи руками, він стрімко злетів угору. З плато відкрився широкий краєвид. Балаш крутив головою, дивуючись, що могло вразити Скрута. Він нічого не зауважив — ті ж скелі, що вони бачили внизу, хіба тільки більші.

Тоді Скрут нарешті заговорив виразно:

— Дивися! — і простягнув руку.

Балаш поглянув і ледь стримав вигук. Там, серед кам’яних стін тіснини, присипаний обвалом, лежав довгий сигароподібний корпус зорельота. Вони, космонавти, у цьому помилитися не могли, навіть розглядаючи його здалеку.

Балаш і Скрут підійшли ближче. Зореліт був старий, такі будували ще в позаминулому столітті. Тепер це була купа металічного брухту.

— Треба було б подивитися всередині, — сказав Балаш, позираючи на порожні отвори деформованих ілюмінаторів і вхідних люків.

— Навряд чи знайдемо там щось, — відказав Скрут. — Вогонь, мов смерч, пронісся по відсіках.

Балаш бачив і сам, що рубка, де повинні були знаходитися матеріали експедиції, лежала збоку від основного корпусу, почорніла, сплющена.

Вони походили навколо мертвого гіганта, намагаючись визначити, що це за зореліт, аби принести на Землю останню звістку про його трагічну долю. Але й цього не вдалося зробити. Корпус оплавився, наче крига під весняним сонцем.

Вони мовчки постояли трохи і пішли назад, вражені страшною картиною загибелі. І коли відійшли вже далеко, Скрут раптом спинився.

— Але що тоді світилося? — спитав він.

— Справді, — згодився Балаш і спинився так само. — А ти впевнений, що це точно тут.

— Ні… Хоча вогник