Читати книгу - "Шрам"

Егерту раптом дуже захотілося опинитися поруч із деканом. Піймавши запитальний погляд Торії, він слабо посміхнувся. Посмішка була задумана як заспокійлива, але дівчина тільки ще більше насупилася. Луаян поклав руку їй на плече:

— Ходімо…

Юрба розходилася, розгублені люди ховали очі, десь ридала налякана дитина, та й у багатьох жінок по-зрадницькому тремтіли губи. Якийсь старий, очевидно глухуватий, хапав усіх підряд за рукави, намагаючись дізнатися, що все-таки говорили «ці, з накидками». Від старого відмахувалися хто похмуро, а хто й роздратовано. Звідкілясь раптом почувся натужний, неприродний сміх.

— От придумали, га? Оце жарти, га?

Його не підтримали, і регіт цей якось миттєво захлинувся.

Біля порога університету, просто між змією й мавпою, юрмилися студенти. Усі погляди відразу ж звернулися до декана, але він пройшов, не промовивши ні слова, через коридор, що утворився в цій юрбі, й німі запитання юнаків залишилися без відповіді. Егерт і Торія пішли слідом за Луаяном.

В університетському дворику їх зустрів Лис. Сидячи на плечах якогось здорованя й неприродно надуваючи щоки, Гаетан старанно дув у бляшану лійку, час від часу понуро постогнуючи:

— Не за горами… Не за… В…

…І був день, коли в крісло його вчителя сіла інша людина.

Не раз і не двічі хлопчик чув від Орлана про Ларта Леґіара. Зустріч із ним у будиночку біля скелі могла обійтися Луаяну ой як дорого, бо, юний і самовпевнений, він мало не вступив з незваним гостем у двобій.

Самолюбству Луаяна того дня був нанесений відчутний удар — він змушений був здатися на ласку сильнішого, а Леґіар, без сумніву, багаторазово перевершував у майстерності не тільки чотирнадцятилітнього хлопчиська, а й багатьох досвідчених магів. Не в характері Ларта було щадити супротивника — хоча й молодого-зеленого, однак хлопчик здався, і нагородою для нього стала довга, спочатку тяжка, а потім захоплююча й пам’ятна розмова.

Над ранок великий маг Ларт Леґіар покликав хлопчика із собою — це був шанс змінити долю, шанс знайти нового наставника. Луаян не пропустив цієї нагоди — він просто відмовився від нього, відмовився спокійно й свідомо. Він був не з тих, хто так просто міняє вчителів — хоча стати учнем Леґіара було б для нього нечуваною честю.

Безліч разів, подорослішавши, Луаян запитував себе: а чи варто було? Та вірність могилі Орлана — чи не надто дорого вона йому обійшлася? Зоставшись у чотирнадцять років у товаристві мудрих, але байдужих книг, він зробив себе магом, однак великим магом йому не стати ніколи.

Це гірке усвідомлення жило в ньому довгі роки. Люди в очі й позаочі називали його «паном магом» і «великим чарівником», і ніхто навіть не здогадувався, що від часу свого отроцтва літній уже Луаян прикро мало досяг у мистецтві магії.

Утім, він і не втратив ні краплини з того, що було надбано під сталевим крилом Орлана. У магічному мистецтві Луаян залишався досить вправним, хоча й далеким від досконалості. Він заглибився в науку, став неперевершеним знавцем історії, та в душі його завжди жевріли дві хворобливі іскорки. Першою була нещасна мати Торії, друга мучила його усвідомленням нездійсненої величі.

…І ніколи ще він настільки сильно не шкодував про непідкорені вершини. Зачинивши за собою двері кабінету, Луаян трохи простояв під сталевим крилом, намагаючись зібратися з думками. Розум його повторював заспокійливо, що нема чого хвилюватися, власники сірих плащів завжди любили розраховані на глядачів ефекти, і кінець часів — лише нова хитрість, аби прикувати до Вежі увагу обивателів, що останнім часом дещо послабилась. Так повторював його розум, однак передчуття лиха міцніло, і декан знав з досвіду, що цьому передчуттю можна вірити.

Йому було знайоме це відчуття. Особливо гостро воно проявилося тієї ночі, коли він відпустив назустріч неминучій загибелі кохану, хоча й ненависну жінку, яка так довго його мучила, відпустив, ображений і вражений її презирством.

…Крило над його головою веліло відкинути заборонені зараз думки. Постоявши якийсь час перед високою шафою, замкненою на замок і для надійності на заклинання, Луаян зітхнув і зняв те й друге.

На чорній атласній подушечці спочивала яшмова скринька — маленька, розміром з табакерку. Декан потримав її на долоні, потім доторкнувся до кришки — та легко подалася.

На оксамитовому денці скриньки лежав медальйон — витончена штучка із чистого золота на такому самому золотому ланцюжку. Декан мимоволі затримав дихання, поклавши на долоню тьмяно блискаючу пластинку зі складним фігурним прорізом. Здавався би, ну що може бути простіше — глянути крізь проріз на сонячний промінь, однак Луаян затрепетав від самої думки про це. Він — хоронитель, але не хазяїн…

…Вдруге у своєму житті він зустрівся з Лартом Леґіаром, коли був уже шанованим магом і деканом університету.

Луаян на той час знав і про Третю силу, що марно ломилася у Двері Світобудови, і про Брамника, який відмовився відкрити засув і впустити її. Роль Ларта Леґіара в цій історії була прихована від людей. Декан здригнувся, кинувши перший погляд на обличчя свого гостя. Великий Леґіар постарів, і обличчя його вкрили шрами, яких раніше не було, одне око осліпло й дивилося крізь співрозмовника, зате друге, вціліле, було, як і раніше, чіпке й глузливе.

— Світ залишається незмінним, — заявив Леґіар замість вітання.

— Зате ми змінюємося, — відгукнувся Луаян, напружено намагаючись розгадати наміри візитера.

Якийсь час вони дивилися один на одного. Луаяна мучило безліч питань — і про чужу Третю силу, якій забажалося увірватися у світ, і про долю Брамника, і про власну Леґіарову долю, — однак він мовчав, більше того, твердо знав, що так ні про що й не запитає.

— Ні, — зітхнув, нарешті, Леґіар, — ти не змінився. Майже не змінився.

Луаян зрозумів, що має на увазі його гість, і посміхнувся, прагнучи приховати жаль.