Читати книгу - "Земля, Ольга Кобилянська"

Від п'ятої го­ди­ни зран­ня бу­ла на но­гах. Од­на ро­бо­та за дру­гою відніма­ла в неї кож­ну вільну хви­ли­ну, і ніяк їй бу­ло про се­бе ду­ма­ти. Зреш­тою, до них рідко хто за­хо­див, і во­на не в'яза­ла­ся ніко­ли одіжжю.

Надворі заб­ре­ха­ла со­ба­ка. За па­ру хвиль відтво­ри­ли­ся двері й на по­розі ста­нув ста­рий Онуфрій Ло­па­та.

- Дай, бо­же, доб­рий день, Маріє!

- Дай, бо­же, й вам, бадіко! Сту­пай­те ближ­че!

Він не йшов далі. Ста­нув­ши на по­розі, спер­ся обо­ма ру­ка­ми на одвірці і глядів мовч­ки хви­лю на неї. Відтак спи­тав:

- Маріє, де ваш Ми­хай­ло?

- В бур­дею! Я от жду на нього або на Са­ву, аби прий­шли та взя­ли собі їду. Маю йти з вов­ною до па­нот­ця і не маю ко­ли нес­ти їм їсти. За­раз му­сить кот­рий­сь із них надійти.

Погляд ста­ро­го об­летів цілу ха­ту, відтак спи­нив­ся на Марії. На йо­го лиці був див­ний ви­раз.

- В бур­дею, ка­же­те?

- Ая!

Він сплю­нув.

- Ая, в бур­дею! - відповів.- Він ле­жить застріле­ний в «сусіднім» лісі, ідіть ту­ди та й за­беріть собі йо­го!

Вона по­вер­ну­ла свою роз­бур­ха­ну го­ло­ву за ним і витріщи­ла­ся на нього за­ту­ма­не­но.

Що він плів, що він плів? Що? Не зву­ча­ло во­но так, як те, ко­ли Івоніка вер­нув із бран­ки і клик­нув до неї: «Маріє, ми на­шо­го си­на втра­ти­ли!»

Се бу­ло щось подібне, але во­на йо­го цілком не зро­зуміла. Ста­ла ли­ше біла як смерть, її очі відтво­ри­ли­ся ши­ро­ко й упи­ли­ся нед­виж­не в йо­го об­лич­чя.

Він пов­то­рив свої сло­ва:

- Ваш Ми­хай­ло ле­жить застріле­ний в «сусіднім» лісі, ідіть та й візьміть собі йо­го!

Тепер зро­зуміла йо­го.

Не звер­та­ючи з нього очей, ба витріщив­ши­ся на нього з най­більшою ува­гою, по­ве­ла на­раз обі ру­ки цілком звільна до го­ло­ви, за­ри­ла пальці в во­лос­ся й по­ча­ла кри­ча­ти.

Кричала так страш­но, мов звір, і, кри­ча­чи, ви­летіла надвір…

Так, як сто­яла, пом­ча­ла на місце го­ря.

Він не міг її дог­на­ти. Летіла, мов на кри­лах. Че­рез стер­ни­ну до бур­дея, а відтак поп­ри бур­дей і далі. Че­рез шанці ска­ка­ла, мов сер­на, а де не мог­ла пе­рес­ко­чи­ти, вид­ря­пу­ва­ла­ся ру­ка­ми й но­га­ми, не спи­ня­ючи­ся ніде на хви­ли­ну.

По до­розі сповіщав він кож­но­му, хто пи­тав про страш­ний вид жінки: «Ми­хай­ло Фе­дор­чук ле­жить застріле­ний у лісі».

- В котрім лісі? - пи­та­но.

- Таже в «сусіднім»! Он там!

Усе, що за­чу­ло про се, ки­да­ло ро­бо­ту лос­ком і гна­ло до не­щас­но­го місця.

- Боже, бо­же, бо­же!…

Ліс ле­жав замк­не­ний у собі, вдо­во­ле­ний. Сиві ма­си мряк висіли в чу­дацьких фор­мах над ним, місця­ми ясніші й темніші, си­лу­ва­ли­ся роз­вес­ти неп­ри­яз­ний сум­рак йо­го гли­би­ни. Зда­ва­ло­ся, хо­лод­ний віддих так і здіймав­ся з тої гли­би­ни і, здійма­ючись, відпи­рав ніжну імлу го­рою.

Ворожий ше­лест про­ки­нув­ся зем­лею, ко­ли Маріїна но­га сту­пи­ла в ліс, по­то­па­ючи в грубій верстві опа­ло­го лис­тя. Тут об­няв її ле­до­ва­тий хо­лод.

Глибоко в лісі, там, де пні ви­рос­та­ли ди­ко-розкішно, де гілля роз­ши­ря­ло­ся ши­ро­ко, во­на по­ва­ли­ла­ся на зем­лю…

Оце бу­ла прав­да, що ста­рий ка­зав. Он тут ле­жав Ми­хай­ло. Гро­ма­да лю­дей зібра­ла­ся за од­ну хви­ли­ну. Пи­тан­ня і відповіді міша­ли­ся блис­кав­кою, а один сто­яв по­се­ре­дині спо­ло­ха­но­го гур­ту й оповідав.

Він, жи­тар із сусіднього се­ла і по­час­ти по­бе­реж­ник оцього лісу, ішов ра­но лісом. Тяж­ка ро­са, по­хо­жа на мо­роз, тяжіла ще на гілля­ках. Він ішов і мо­лив­ся.

Все мо­литься, як іде ран­ком по­лем і лісом. Та­ка вже в нього при­вич­ка. Ішов, ка­же, і, мо­ля­чи­ся, розг­ля­дав­ся лісом. Ко­ли ж так іде, нас­ту­пає на­раз но­гою на щось твер­де, спи­няється, ди­виться, а се бар­ди­ця і ка­пе­люх. «Що се має зна­чи­ти? - ду­має він собі.- Чи хто дро­ва кра­де? Та чо­му вже без ка­пе­лю­ха? І те­пер, о тій порі?…» Се по­ча­ло йо­го ди­ву­ва­ти. Він пішов по­во­леньки, по­ти­хеньки й обе­реж­но далі, бо опа­ле лис­тя ле­жа­ло так гру­бо на землі, що но­га то­ну­ла в нім, і во­но, мов жи­ве, ше­лестіло, а він хотів за­хо­пи­ти злодія, або хто вже там був, ізза­ду. Ко­ли ж на­раз ди­виться, а на землі ле­жить чо­ловік. Він прис­ту­пає ближ­че, а той і не ру­шається.

«Ти собі те­пер до­сип­ляєш, як уже на­ла­го­див дро­вець?» - по­га­дав він собі й ог­ля­нув­ся за дро­ва­ми, але стя­тих дров не ба­чив. Тоді прис­ту­пив ближ­че до чо­ловіка й ди­виться, а він обер­не­ний ли­цем до землі, прик­ри­тий сер­да­ком, а со­роч­ка йо­го аж до шиї зак­ри­вав­ле­на…

- Отут тяж­ка ру­ка пра­цю­ва­ла! - докінчив він своє оповідан­ня.- Я побіг бор­зо до Онуфрія Ло­па­ти, і він тут най­ближ­чий сусід, най по­ди­виться на вмер­ло­го, а мо­же, пізнає, звідки він. Ло­па­та прий­шов, з ним інші; ми обер­ну­ли, ог­ля­ну­ли, а далі ви­ди­те всі самі, що є. Тяж­ку про­ви­ну взяв той на се­бе, хто се вчи­нив, бо се мо­ло­дий хло­пець, а як чую, ду­же по­ряд­ний. Не­хай гос­подь бог прий­ме йо­го ду­шу в своє царст­во і нес­повіда­но­го!

Глибокий пе­рест­рах ма­лю­вав­ся по всіх ли­цях, усе зой­ка­ло, зітха­ло, дех­то ло­мив мовч­ки ру­ки, а кож­ний вга­ду­вав і до­пи­ту­вав­ся про вбив­цю.

- Він сам зра­дить се­бе, як йо­го не відшу­ка­ють! - тол­ку­вав чо­ловік дальше.- Ліс йо­го не ви­ка­же, бо він зро­ду-віку мов­чаз­ли­вий. Але як він раз вий­де з лісу, тоді ста­не вже під бо­же око та під людську бачність, і все вий­де на­верх.

Тим ча­сом як лю­ди тов­пи­ли­ся, не­на­че рій, на місце го­ря, грізно й з обу­рен­ням го­мо­ня­чи та ра­дя­чи­ся, ог­ля­да­ючи вмер­ло­го й не­щас­ну матір то з жа­хом, то з цікавістю, впа­да­ючи все на­но­во в ди­ке обу­рен­ня і жаль, ви­ла­ся не­щас­на ма­ти ко­ло вби­то­го си­на, мов підстріле­ний звір.

Кричала пе­ре­раз­ли­вим го­ло­сом, стог­на­ла, зой­ка­ла й об­ма­цу­ва­ла йо­го раз по раз зо всіх сторін.

- Михайле! Ми­хай­ле! Ми­хай­лич­ку! Вста­вай! - Підніма­ла йо­го го­ло­ву і опус­ка­ла нев­важ­но на­зад. Ха­па­ла за ру­ки і опус­ка­ла. Об­ма­цу­ва­ла но­ги і вер­та­ла на­зад до го­ло­ви і притім гляділа раз у раз по­мочі.

- Хто се зро­бив? Хто? Хто? І за що? За що, за що? Та­же він умер­лий! Застріле­ний! Він уже цілком зас­тиг! Зим­ний, як лід! Ли­це біле, як сніг, со­роч­ка цілком у крові змо­че­на… він умер­лий… ря­туй­те! ря­туй­те!…

- За що? За що? За що? - роз­ри­вав її гру­ди страш­ний прой­ма­ючий крик, в го­лосі шаліла ду­ша, що роз­би­ва­ла­ся з бо­лю, а ру­ки до­тор­ка­ли­ся, тря­су­чи­ся в тяжкій зимній ли­хо­радці, до­ро­го­го тіла не­ус­тан­но. Ха­па­ла, відтя­га­ла до се­бе, опус­ка­ла без­лад­но і знов ха­па­ла.

- Люди, він умер!

Новий пот­ря­са­ючий ок­рик про­шиб пох­му­ру ти­ши­ну лісу і, мов блис­ку­ча сталь, пірнув у ду­шу всіх