Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

З другого боку, я боявся покинути напризволяще й цю валізу; виручило мене те, що побачив я гімназиста із старших класів:

— Валькевич! — гукнув я — Ану до мене! Валькевич спробував сховатися в юрбі, але мій погук висмикнув його з-між людей — покірно потеліпався до мене.

— Постережи мої речі! — наказав я. На обличчі Валькевича виникло щось схоже на чемну гримасу, але мені ніколи було цим перейматися.

— Уже ж все перегоріло, — сказав Валькевич. Тільки тепер я зміг повернутися й придивитися до того, що відбувається. Пожежа й справді пригасала: горів не заїжджий дім, а невеликий флігель у дворі, де містився склад паперу купця Давидзона. Там метушилися й кричали люди, миготіли каски пожежників, вогонь поливали зі шлангів, приторочених до пожежних бочок. Іржали коні, люди вже пересміювалися, тільки мені й досі тіпало біля лівого ока, а все тіло було ніби побите. Я зайшов у заїжджий дім, тут було спокійно, світила в коридорі самотня свічка. Подався сходами на другий поверх і побачив, що чоловік, який витягував величезного футляра, ще не закінчив своєї роботи. Біля нього стовбичив коридорний, і вони тихо радилися, як той футляр пронести.

— Ви тікали від пожежі? — спитав коридорний, дивлячись на мене, як на монстра. Власник футляра спинився, широко розплющив очі й раптом зареготав.

— А чого б це я не мав тікати від пожежі? — роздратовано мовив я. — Допоможіть мені занести чемодана.

— Але ж, пане, — сказав коридорний. — Ми пожежі не боїмося: у нас дім кам'яний. Он і з магазинів унизу ніхто не подумав рятувати товар.

— Більша проблема, як утягти в кімнату цей божественний прилад, — сказав зарослий чоловік. — Я його вже й туди й сюди двигаю — ніяк не пролазить.

— Щось чіпляє, — добродушно сказав коридорний. — Не знаю, чи ваш ящик і пролізе.

— Ящик! — аж підскочив чоловік. — Це не ящик, до твого відома, а футляр!..

Я не витримав: здається, вони таки кплять із мене.

— Занесеш мій чемодан чи ні? — з крижаними нотками сказав коридорному.

Це подіяло, і ми пішли зі сходів, а чоловік із футляром розсміявся нам у спину так тонко й безцеремонне, що я аж зубами зарипів.

— Вигадали, пане, тікати, — добродушно вуркотів коридорний.

— Помовч! — сказав я сердито, але він, здається, мав рацію: один я тікав од пожежі.

Йшов мовчазний, як тьма, і замкнутий. Холодно-непроникний, і не відповів і поморгом на патякання коридорного, який ніяк не міг стулити писка…

Ніч була зіпсована. Я ліг спати не роздягаючись, бо розміркував: у готелі є багато дерев'яних речей, і, коли б пожежа перекинулася сюди, не вберегли б нас і кам'яні стіни. Згоріти ж я страх як боявся, тому не спав, а дрімав, щоразу прокидаючись і знову западаючи у дрімку. Прокидаючись, я дививсь у вікно, чи не видно відблиску заграви, але пожежа не відновлялася, можна було й заспокоїтись. У ту ніч мені пригадалися всі пожежі, які бачив, вони колихалися в моєму сні, наче весь той вогонь зібрався до мене в мою душу. Був то червоний демон, що повсякчас загрожував мені, нападав і грозився спопелити. Я кричав і будив себе криком, і мені здавалося, що дім таки справді горить. Але було скрізь тихо, і я трохи заспокоювався — серце билося мені в грудях надуміру. Знову прилітав демон і мав щоразу інше обличчя: професора Сарницького чи його двійника з канцелярії учбового округу; професора Костомарова, якого нещодавно арештували за організацію слов'янофільського таємного товариства чи його викажчика Петрова; Миколи Платоновича Біляшівського, про якого я зараз багато думав, чи мого співподорожанина Ковальського. Вони мінилися, всі ті лиця, і я не міг їх не впізнавати, а серед них і героїв першої моєї "Чорної книги". Ці історії згоріли разом із книгою, через це й приходять ті, кого описував, у мій начинений страхом сон і тривожать його. Я гостро скрикував: демон мене непокоїв. Тільки під ранок заснув так міцно, що мене цілком покрила тьма. Прокинувшись, я раптом згадав, хто оце, власник величезного футляра, — був то знаменитий арфіст Зноско-Конче-Засипальський, який часто приїжджав у Київ на контракти й виступав там із сольними концертами та з оркестром. Про нього оповідали, що він мав нещасливу любов, яка почалася цілком благополучно, а потім розладналася через те, що наречена поставила вимогу: або вона, або арфа. Зноско-Конче-Засипальський після тривалого роздуму вибрав арфу, а його наречена вийшла заміж за офіцера, який, крім блискучого мундира, мав ще дві пристрасті: пив і бив жінку. Кажуть, що з приводу цього Зноско-Конче-Засипальський склав для арфи ліричний шедевр, який виконує тільки в день янгола своєї колишньої нареченої, коли в той день концертує. Його колишня наречена зважилася написати йому повного відчаю листа, в якому просила врятувати її, але Зноско-Конче-Засипальський, ретельно обдумавши ситуацію, зважив за розумніше не рятувати колишньої нареченої і то не через те, що вона мала вже двоє дітей, а знову-таки з любові до арфи.

Зирнув на годинника, і мене підкинуло з ліжка. Щоб встигнути до гімназії, треба було злегковажити потребою у сніданку, і я помчав на роботу голодний і переляканий, бо вважав, що звичка ніколи не запізнюватися — одна із правдешніх чеснот…

Після таких хвилювань я вирішив не чекати, поки директор запропонує мені безплатну казенну квартиру, а через фактора нашукав собі приміщення з чотирьох кімнат та кухні. Дім тільки-но збудували, і він ще пахнув глиною та фарбою. Нічого іншого та й дешевшего мені не траплялося, і я вирішив поселитися тут, зобов'язавшись платити сто двадцять карбованців у рік. Опалення та столування мало забрати ще триста, отже, я опинився в становищі вкрай обмеженого коштами — не лишалося не тільки на розваги, але й на одежу, що вже зовсім утяжувало, оскільки я любив одягатися чепурно, щоб завжди мати змогу з'являтись у товаристві вишуканішому, ніж учительське. Зате тепер міг усамітнюватися — це конче мені потрібне, хоч би з огляду на писання.

Мене таки займала історія з генерал-губернатором та його правителем канцелярії — я відзначив це при описі моєї першої зустрічі з таким собі Біляшівським. Ухопитись за неї посприяв щасливий випадок — я був запрошений на бутерброди й чай до директора гімназії, які відбувались у нього традиційно. До бутербродів подавали пунш, і місцевий казначей Лучицький, особистий приятель директора гімназії, сидячи в невеликій кімнаті, призначеній для курців, оповів ту історію з усіма подробицями. Вона міцно закарбувалась у моєму мозку — саме такі історії найбільше мені смакують. Тихе щастя відчув я, пробираючись безлюдними житомирськими вулицями, був теплий осінній вечір, пахло леглим листям, десь угорі проходжувався вітер, танцюючи на втомлених верхівках дерев; я зупинився, заплющився і звів голову. Після того миттю розтулив очі, і на мене кинулося раптом небо, повне величезних вологих зір, повне оксамитної темряви; я продивився ту темінь так глибоко, як це може людське око. Щось пробудилось у мені, таке дивне й кошлате, щось зойкнуло і вмерло. Стояв, широко розплющивши очі, і в ті очі натікало місячне проміння, сухе й тепле; так само припорошувався теплим і сухим зірковим пилом. Дерево, яке стояло біля мене, несподівано здригнулося, як живе, — в химерний листопад я потрапив. "Що воно?" — спитав сам себе, але відповіді не знайшов. Тоді й відчув: ніколи мені вистоювати на цій дорозі й під цим небом; мене чекає, здається, безсонна ніч, ніч утіхи й радості — вже починав жити в цьому місті справдешнім життям. Через це загорнувся щільніше в шинелю і, пригинаючись, наче боявся, що хтось мене побачить, подався чимдуж до порожньої квартири, в якій хотів найміцніше зачинитися.

РОЗДІЛ V

Ішлося про часи не такі вже й давні, коли південно-західний край був під намісництвом государевого брата Костянтина Павловича, людини неймовірно запальної і дратівливої. Служив тоді в губернському правлінні старшим радником Микола Платонович Біляшівський, чоловік солідний і з черевцем, котрий щоранку їхав на службу в особистому екіпажі, хоч і жив на сусідній од губернського правління вулиці — метрів за двісті п'ятдесят. Мав спокійне й сите обличчя, повільні рухи, й казали, що зовсім не соромився брати хабарі. Але брав їх розумно й таємно, створивши для цього просту, але хитру систему, яка давала йому змогу з усього виходити сухим. Ніхто відтак не сумнівався, що має особливий дар не оминати й копійку; всі знали, що, опускаючи її в кишеню, він її на землю не згубить. Губернатори мінялися при ньому, як рукавички, а він залишався, був спокійний та впевнений, щодня їздив в екіпажі й дивився на світ примруженими очима. Залюбки відвідував вечори, на які збиралося вище губернське чиновництво, і вмів за картами розповісти не один анекдот, часом із помірно непристойним підтекстом, через що бував завжди душею товариства.

Так тривало доти, доки не прислали волинським губернатором брата ад'ютанта великого князя Костянтина Павловича. Новий губернатор був низького зросту, круглий і барилкуватий, ходив на коротких ніжках, затягнутих у вузькі панталони, при цьому живіт виглядав, наче зашитий під одежу чималий кавун. Обличчя мав заросле бакенбардами, вусами й бородою, очі відсвічували блакитно-голубим, а брови, як казали, підщипував щипчиками, бо вважав ті брови основною прикрасою своєї парсуни. Якийсь жартун із вищого світу похвалив ці його брови, і він після того тільки й робив у дозвілля, що розглядав їх і підщипував, наче гранд-дама, — це була єдина жіноча риса в цьому чоловікові. Він не любив розмовляти з підлеглими особисто, а тримав для цього фактора-німчика, який говорив за його превосходительство і мав честь особисто вислуховувати його голос. Річ у тім, що губернатор не вимовляв із абетки сімнадцять літер, отже, не хотів цим знижувати авторитету високого достойника.

Маніфестуючи службове старання, він одразу ж вирушив по губернії в супроводі того ж таки фактора. Приїжджав у міста бучно, посилаючи наперед форейтора з повідомленням, його поїзд супроводжувала кавалерія інвалідної команди, і городяни, зустрічаючи його превосходительство, мусили простоювати на вулицях часом і по дванадцять годин. Губернатор імітував візитації царські і, так само, як государ, їхав у закритій кареті, а прибувши до призначеної резиденції, вискакував з екіпажа й котився до будинку з такою поспішністю, наче мав нагальну природну потребу.