Читати книгу - "Три листки за вікном, Шевчук Валерій"

Після того він нікого не приймав, бо в цей час працював його фактор, який через посередництво кількох своїх повірених звідомляв чиновництво міста, що кожен має внести його превосходительству плату за місця, які посідають. Відповідно до цього було розписано таксу з певною надвишкою в користь фактора-виконавця. Його превосходительство особисто займався бухгалтерією, ретельно звіряючи суми подаянь зі списком осіб, які мали той викуп унести. Ця робота забирала в губернатора безліч часу, чим і пояснювалося затворництво в час таких поїздок. Увечері місцеве чиновництво зобов'язане було давати в честь гостя банкет, на якому губернатор промовляв вустами фактора, а решту часу їв та пив завжди ніби не в себе. Здавалося багатьом, що це прірва пожирає прірву. Його превосходительство ніколи не дякував за пригощення, а, наситившись, уставав, кивав головою й велично виходив у супроводі фактора, лакей при цьому мчав попереду, щоб не утруднювати достойника відкриванням дверей. Кількох чиновників, котрі не хотіли чи не могли заплатити за посади, негайно відставили, звинувативши в недбайливості при виконанні службових обов'язків, лінощах та зловживанні.

Такий жеребок місцеве начальство виділило негайно й на долю Амбросія Івановича Третяка, стряпчого у місті Зв'ягелі, сімейство якого складалося з шістнадцяти дітей і дружини. Він одержував у рік двісті карбованців асигнаціями і не тільки не міг заплатити губернатору, але й сам був із тих нечисленних судових чиновників, котрі не брали хабарів і вважали, що це їх у житті прикрашає.

Амбросій Іванович був не високий і худий, з чорним кучерявим волоссям і в окулярах, що ховали каправі очі, з носом, перетисненим поперечною смужкою, яка виникла від того, що мав він і в дорослих літах дитячу звичку колупатись у своєму нюхальному апараті, що чинив, правда, тільки у вільний од служби час. Зуби в нього були рідкі, що виказувало схильність до любострастя, її він розтрачував на особливу пристрасть до своєї повної й низенької дружини, вона родила йому дітей без найменших утруднень. Третяк був не зовсім тямковитий, але по-волячому впертий — він зустрів звістку про своє звільнення з такою уразою й тупим здивуванням, що наступного дня не тільки не покорився наказу, але й зажадав рішуче зустрічі з його превосходительством.

Звісна річ, до такої високої персони його не допустили, тоді він сів на ганку з твердим наміром дочекатися губернатора. До нього висилали солдат інвалідної команди, які проганяли упертюха, навіть тусали його поза шиєю, але Амбросій Іванович не виявляв ані спротиву, ні бажання покинути облюбований ганок. Коли ж йому пригрозили арештом, ганок він залишив, а почав ховатися по сусідніх дворах, виглядаючи його превосходительства, адже колись той мав поїхати далі. Тільки раз він обернувся до вітру, і саме в той мент двері відчинилися, наче їх відкинуто ударом ноги, і звідти викотилося щось кругле й метке, яке тільки мигнуло в повітрі й відразу ж сховалося в екіпажі. За цей час Третяк устиг тільки розтулити рота, а коли збагнув, що сталося, кинувся за каретою, знамірюючись її догнати. Він біг, важко хекаючи й викидаючи ногами, біг з розкритим ротом і вибалушеними очима, але коні в генерал-губернатора були справні, і бідолаха безнадійно відстав — де йому було бачити, що висока персона в екіпажі зволили повернутися до заднього віконечка і з величезним задоволенням стежили за даремними потугами Амбросія Івановича.

— Як прізвище цього мерзотника? — спитав губернатор у фактора.

— Третяк, ваше превосходительство.

— Ну, коли так, то витягне! — сказав багатозначно губернатор і задоволене відкинувся на подушки.

Амбросій Іванович уже не біг. Сів на траву на узбіччі, спустив ноги в придорожню канаву й віддихувався. Потім схилив голову на руку й тяжко задумався. Сидів так довго, може, годин із п'ять, коли до нього підійшла разом із чотирнадцятьма дітьми його кохана половина. Вони спинилися навпроти батька й чекали, поки зважить на них. Він глянув на них не відразу.

— Чого? — спитав нарешті..

— Та ми… те, — сказала жінка. — Може б, додому, йшов…

— Чи є у мене дім? — гостро спитав Третяк. — Чим я вас там годуватиму?

— Може, бог поможе, — зітхнула жінка. — Порадимося…

— Порадимося? — спитав Третяк. — Про що?

— Хіба я знаю? Живуть люди, і ми не помремо.

— Не помрете, коли я для вас дбатиму. От і сиджу, й думаю.

— То, може б, ти вдома думав? Люди зглядаються.

— У мене немає дому, — гостро сказав Амбросій Іванович. — Доки не додумаюся до чогось путнього, не буде ні у вас, ні в мене дому.

— А нам що робити?

— Ви йдіть, — мовив Третяк уже лагідніше. — Незабаром вернуся.

Вона зітхнула й дала знак мовчущим дітям, а він просидів на тому місці до вечора. Приходили поглянути на нього цікаві, а він і оком до них не повів — сидів, схилившись на руку, й думав. Кострубаті брови його при тому ворушилися, й, коли б не це, люди могли б подумати, що задубів він біля цієї придорожньої канави.

Тоді приступив до нього один із кумів. Сів поруч, викресав вогню й запалив люльку. Так протривали вони довго, кум смалив люльку, а Третяк мовчав.

— Тра скаржитися, — сказав кум.

— Кому?

– Є у тебе родич у Житомирі. Це твій чи Катеринин родич?

— Мій. Але я з ним не родичаюся.

— А попитати ради можеш. Він чоловік до самого губернатора приступний, може, дасть раду. І без хабаря обійдеться, бо де ще тобі давати…

— А коней мені своїх позичиш? — спитав раптом, гостро засвітивши очима, Третяк.

— Коней позичу, — сказав кум, випускаючи клубінь диму. — Тільки коли берегтимеш мені їх, як очі.

— На тобі хрест святий! — перехрестився урочисто Третяк. — Клянусь господом-богом!

— То й гаразд! — сказав кум, смокчучи вже порожню люльку. — Закуримо, чи що?

На те слово витяг люльку й Амбросій Іванович, а його кум набив свою вдруге. Сиділи й пускали хмарки диму й мовчали. обоє.

Наступного ранку вся вулиця і трохи людей із сусідніх зібралися дивитися, як від'їжджає з родиною шукати справедливості Амбросій Іванович Третяк. На воза поклали кілька клунків із убогими пожитками стряпчого — були це вкривала й кілька подушок. Зимову одежу залишили в кума, як і кухонне начиння. На віз посадили матір і найменших дітей — усілося їх там шестеро. Решта десятеро мала йти пішки.

Амбросій Іванович розцілувався зі своїми кумами — були це дрібні чиновники, а дехто і з міщан, — відтак глянув на хату, яку наймав проздовж багатьох років, і його очі замерзли від печалі. Але ніхто й не подумав плакати, бо на всіх найшла раптом висока урочистість — готувалися подолати дорогу на сто верстов. Батько взяв віжки в руки і вйокнув, коні рушили, тягнучи віз із жінкою та дітьми, решта дітей сипонула слідом, і люди, які дивилися на цей від'їзд, розступились, утворюючи коридор. Рушили в тому коридорі, збиваючи пилюгу, люди мовчки дивилися їм услід, аж доки не звернули вони з вулиці. За возом чимдуж помчало кільканадцятеро дітлахів — приятелів дітей Третяка, але й ці провожаті скоро відстали, набридло їм ковтати куряву, та й нецікаво було.

За містом Третяк зупинився й розділив дітей на дві групи: одні мали їхати, а другі йти, потім другі міняли перших, і так мало тривати цілу дорогу. Проходили в день по п'ятнадцять верстов, а на ніч зупинялися там, де заставав їх вечір. Мати робила під возом постіль найменшим, більші загортались у покривала просто на траві, а батько, спутавши коней, стеріг їх до півночі. Потім його замінювали старші сини — все чинилося за безсловесною згодою. Харч спершу купували по селах, а коли не стало грошей, почали випрошувати, дещо хлопці крали, і батько їм за те ані слова не сказав, хоч досі в таких речах бував суворо-невблаганний. Він ще більше висох, потемнів з виду, діти теж, і їх по селах почали приймати за циган. Так тривало цілий тиждень, аж доки не в'їхали вони на міст через Кам'янку — перед ними лежав Житомир.

Микола Платонович Біляшівський прокинувся тоді рано. Лежав у постелі й думав про лихі часи, які до нього приходили. Вчора губернатор попросив у нього позичити десять тисяч асигнаціями. Уявляв собі увіч того коротуна, його блакитно-сині оченята й кавун-живіт, зашитий у штани. Цього разу не передав прохання через фактора, а викликав старшого радника до себе в кабінет. Походжав на коротеньких ніжках пружинистою ходою й розпитував про справи, не вимовляючи при цьому всі сімнадцять звуків; брови його були охайно підскубані, він підіймав їх угору й опускав. Бакенбарди при розмові стовбурчилися, а вуста ворушилися. Борідка підстрибувала, бо його превосходительство зволили чимось невдоволитися, і старший радник при всьому старанні ніяк не міг допетрати, що той од нього хоче, і пік при цьому раків.

— Ну, це справи такі, — раптом зовсім виразно сказав губернатор і поплескав пухкою ручкою старшого радника по плечі. — Ви, Миколо Платоновичу, чиновник справний, чув я і про ваші прибутки, хе-хе! Добре собі живете в цьому райському куточку і не бідно, чи не так?

Кляцнув пальцями й відвернувся до вікна. Похитувався на коротких ногах і дивився на вулицю.

— Позичте мені десять тисяч, — сказав коротко. — Маю нагальні витрати…

Микола Платонович був спантеличений. По-перше, був уражений з того, що не збагнув ані слова з дорікань генерал-губернатора і не зрозумів претензій до його службової старатливості, а по-друге, здивовано виявив, що губернатор може балакати, не потворячи сімнадцяти звуків. Ті слова про позику прозвучали виразно й чітко, і їх не скривотлумачиш. Може, Тому Біляшівський стояв, дивлячись на круглу спину його превосходительства й нетямно кліпав очима.

— Що ви сказали? — спитав різко генерал-губернатор.

— Коли буде на те ваше зволення, — пробурмотів старший радник. Ніколи досі губернатори в нього грошей не позичали.

— Так-так, — повернувся на закаблуках генерал-губернатор. — Я зволяю, щоб ви позичили мені десять тисяч карбованців.

Розтулив червоногубого рота й зареготав.

— Але запам'ятайте: по-зи-чаю! Розумієте мене? Микола Платонович кивнув, наче він щось і справді розумів. Знав, що гроші його превосходительство візьме, але назад вони навряд чи повернуться. "Такса за посаду", — мигнула в його голові думка, і йому захотілося почухати потилицю. Але не посмів учинити такий простацький рух у присутності його превосходительства; треба було залишитися на самоті, щоб прикинути, чи не пожиточніше буде взагалі покинути службу.