Читати книгу - "Тихий Дін. Книга четверта, Шолохов Михайло"

Гість у нас. Це наша людина — Мелехов Григорій, колишній сотник, щоб ти знав.

Капарін звісив з ліжка ноги, потер руками обличчя, встав. Злегка напівуклонившись, він потиснув Григорію руку.

— Дуже приємно. Штабе — капітан Капарін.

Фомін гостинно підсунув Григорію стілець, сам сів на скрині. З обличчя Григорія він, мабуть, зрозумів, що розправа над червоноармійцем! справила1 на нього гнітюче враження, тому й сказав:

— Ти не думай, що ми з усіма так строго поводимось. Цей же чудак — з продзагінників. їм і всяким комісарам пощади не даємо, а інших милуємо. От учора зловили трьох міліціонерів ; коней, сідла і зброю в них забрали, а їх відпустили. На чорта вони нам здалися—вбивати їх.

Григорій мовчав. Поклавши руки на коліна, він думав про своє і чув наче крізь сон голос Фоміна.

— ... Отак і воюємо покищо,— продовжував Фомін.— Думаємо все таки підняти козаків. Радянській владі не жити. Чутки такі, що скрізь війна іде. Скрізь повстання : і в Сибіру, і на Україні, і навіть у самому Петрограді. Весь флот повстав у тій фортеці, як її називають...

— У Кронштадті,— підказав' Капарін.

Григорій підвів голову, порожніми, наче невидющими очима глянув на Фоміна, перевів; погляд на Каларіна.

— На, закури,— Фомін подав портсигар.— Так от, Петроград уже взяли й підходять до Москви. Скрізь така колотнеча йде! Нема чого й нам дрімати. Піднімемо козаків, скинемо радянську владу, а тоді, якщо кадети підсоблять, зовсім наші діла підуть гаразд. Нехай їхні вчені люди владу встановлюють, ми їм допоможемо.— Він помовчав, тоді спитав : —г-Ти як, Мелехов, думаєш : якщо кадети підіпруть від Чорного моря і ми з'єднаємося з ними,— нам же це зарахують, що ми перші повстали в тилу ? Капарін каже — неодмінно зарахують. Невже, приміром, мені докорятимуть, що я повів за собою у вісімнадцятому році 28 — й полк з фронту і якихось там два роки служив радянській владі ?

"Он куди ти стріляєш! Хоч дурний, та хитрий..."— подумав Григорій, мимоволі усміхнувшись. Фоміи ждав відповіді. Питання це, очевидно, його непокоїло. Григорій нехотя сказав :

— Це діло довге.

— Звісно, звісно,— охоче погодився Фомін.— Це я так до речі сказав. Далі видніше буде, а-тепер нам треба, діяти, громити комуністів у тилу. Жити ми їм однаково не дамо! Вони піхтуру свою посадили на підводи і думають нас наздогнати ... Нехай пробують. Поки кінну частину їм підкинуть, ми весь округ догори ногами поставимо !

Григорій знов дивився під ноги собі, думав. Капарін попросив. пробачення, ліг на ліжко.

— Стомлююсь дуже. Переходи скажені в нас, мало спимо,— сказав він, мляво усміхнувшись.

— Пора й нам на спочивок,— Фомін устав, покла© важку руку на плече Григорія.— Молодець, Мелехов, що послухав тоді у Вешках моєї поради ! Коли б ти не сховався тоді — рішили б вони тебе. Лежав би оце у вешенських шелюгах, і нігтики обіпріли б... Це вже я — як у воду дивлюсь. Ну, то що ти надумав ? Кажи, та давай лягати спати.

— Що казати ?

— З нами йдеш, чи як? Ціле життя по чужих хижах не проховаєшся.

Григорій ждав цього запитання. Треба було вибирати : чи далі блукати по хуторах, жити голодним, бездомним життям і гинути з глухої нудьги, поки хазяїн не викаже владі, чи самому з'явитись у політбюро і повинитися, чи йти з Фомі-ним. І він вибрав. Вперше за цілий вечір глянув прямо в вічі Фоміну, кривлячи губи усмішкою, сказав :

— У мене вибір, як у казці про богатирів : ліворуч поїдеш — коня втратиш, праворуч поїдеш — убитим будеш... Отже — три дороги, і жодної нема путящої.

— Ти вже вибирай без казок. Казки потім будеш розказувати.

— Нікуди подітись, тому й вибрав.

— Ну ?

— Вступаю в твою банду.

Фомін незадоволено скривився, закусив вуса.

— Ти цю назву облиш. Чому це — банда? Таке прізвисько нам комуністи дали, а тобі так говорити не годиться. Просто повсталі люди. Коротко і ясно.

Незадоволення його було коротке. Він явно радів з вирішення Григорія — і не міг цього приховати, жваво потираючи руки, сказав :

— Нашого полку прибуло ! Чуєш, ти, штабе — капітан ? Дамо тобі, Мелехов, взвод, а якщо не хочеш взводом командувати — будеш при штабі з Капаріним орудувати. Коня тобі віддаю свого. У мене є запасний.

XII

До ранку трохи приморозило. Калюжі затягло сизим льодком. Сніг став твердий, хрусткий. На зернистій сніговій цілині кінські копити залишали невиразні, круглі відбитки, що обсипалися, а там, де вчорашня відлига з'їла сніг, гола земля з припалою до неї мертвою торішньою травою під копитами лише трохи вгиналась і, продавлюючись, глухо гула.

Фомінівський загін строївся за хутором у похідну колону. Далеко на шляху маячіли шість вершників висланого наперед головного роз'їзду.

— Ось воно моє військо! — під'їхавши до Григорія, усміхаючись, сказав Фомін.— Чортові роги можна зламати з такими хлопцями !

Григорій окинув поглядом колону, з сумом подумав : "Нарвався б ти з своїм військом на мій будьонівський ескадрон, то за півгодини й кісток не позбирав би!"

Фомін показав нагайкою, спитав :

— Як вони на вигляд ?

— Полонених рубають непогано й роздягають убитих теж непогано, а от як вони в бою — не знаю,— сухо відповів Григорій.

Обернувшись у сідлі спиною до вітру, Фомін закурив, сказав.:

— Подивишся на них і в бою. У мене народ більше служивий, ці не підведуть.

Шість парокінних підвід з патронами й харчами стали в середині колони. Фомін поскакав наперед, подав команду рушати. На горбі він знов під'їхав до Григорія, спитав *

— Ну, як мій кінь, по душі ? Р

— Добрий кінь.

Вони довго мовчки їхали поруч, стремено до стремена потім Григорій спитав : '

— У Татарському не думаєш побувати?

— За своїми скучив?

— Хотілося б провідати.

— Може й заглянемо. Зараз думаю на Чир звернути, підштовхнути козачків, розворушити їх трохи.

Але козаки щось не дуже охоче "ворушились"... В цьому Григорій переконався протягом найближчих днів. Займаючи хутір або станицю, Фомін наказував скликати збори громадян. Виступав більше сам він,, іноді його заміняв Капарін. Вони закликали козаків до зброї, говорили про "тягар, який поклала на хліборобів радянська влада", про "остаточну розруху, яка неминуче настане, коли радянську владу не повалити". Фомін говорив не так грамотно й доладно, Як Капарін, але докладніше і зрозумілою козакам мовою. Закінчував, він промову одними й тими самими завченими фразами ; "Ми з сьогоднішнього дня звільняємо вас від продрозверстки.. Хліба більше не возіть на приймальні пункти. Пора перестати годувати комуністів — дармоїдів. Вони жир наїдали на вашому хлібові, але ця дурничка скінчилась. Ви — вільні люди І Озброюйтесь і підтримуйте нашу владу! Ура, козаки !"

Козаки дивилися в землю й похмуро мовчали, зате жінки давали волю язикам. З тісних рядів їх сипалися в'їдливі запитання і вигуки :

— Твоя власть хороша, а мила ти нам привіз ?

— Де ти її возиш, свою власть, у торбах ?

— А ви самі чиїм хлібом годуєтесь ?

— Мабуть, зараз поїдете попід хати, старцювати ?

— У них шаблі. Вони не питаючись почнуть курам голови

рубати! —

— Як це — хліба не возити ? Сьогодні ви тут, а взавтра вас і з собаками не знайдеш, а нам відповідати ?

— Не дамо вам наших чоловіків ! Воюйте самі!

І багато іншого з великої люті вигукували жінки, що зневірились за роки війни в усьому, боялися нової війни і з упертістю розпачу чіплялися за своїх чоловіків.

Фомін байдуже вислухував їх безладні вигуки. Він знаву чого вони варті. Діждавшись тиші, він звертався до козаків. І тоді коротко й розважливо ті відповідали :

— Не приневолюйте нас, товаришу Фомін, навоювались ми. вдосталь.

— Пробували, повставали в дев'ятнадцятому році!

— Нема з чим повставати, і нема чого! Покищо нема! потреби.

— Пора надходить — сіяти треба, а не воювати.

Одного разу з задніх рядів хтось гукнув :

— Медом тепер мажеш ! А де ти був у дев'ятнадцятому році, коли ми повставали ? Пізно ти, Фомін, нагадався!

Григорій бачив, як ФомІн змінився на обличчі, але все таки стримався і нічого1 не сказав на відповідь.

Перший тиждень Фомін взагалі досить спокійно вислухував на зборах заперечення козаків, їх короткі відмовлення підтримувати його виступи, навіть жіночі крики й лайка не порушували його душевної рівноваги. "Нічого, ми їх переконаємо !" — самовпевнено говорив він, усміхаючись у вуса, але, впевнившись у тому, що основна маса козачого населення ставиться до нього негативно,— він круто змінив своє ставлення до виступаючих на зборах. Говорив він уже не злазячи з сідла, і не так умовляв, як погрожував. Але наслідки лишались ті самі: козаки, на яких він сподівався спертися, мовчки вислухували його промову і так само мовчки починали розходитись.

На одному з хуторів після його промови виступила з словом на відповідь козачка. Великого зросту, огрядна і широка в кості вдова говорила майже чоловічим басом і по — чоловічому широко й різко вимахувала руками. Широке, покопане віспою обличчя її було сповнене злої рішучості, великі вивернуті губи весь час кривились і презирливо усміхались. Тикаючи червоною пухлявою рукою вбік Фоміна, що кам'яно застиг у сідлі, вона наче випльовувала в'їдливі слова:

— Ти чого баламутиш тут ? Куди ти наших козаків хочеш пхнути, в яку яму ? Мало ця проклята війна в нас жінок повдовила ? Мало діток посиротила ? Нову біду на наші голови накликаєш ? І що де цар — визволитель такий об'явився з хутора Рубіжного ? Ти б удома лад дав, розруху знищив, а потім би й нас учив, як жити і яку власть приймати, а яку не треба ! А то в тебе в самого вдома жінка з хомута не вилазить, знаємо певно! А ти вуса розпушив, роз'їжджаєш на конику, народ баламутиш. У тебе в самого в хазяйстві— якби вітер хати не підпирав, вона давно б упала. Вчитель знайшовся! Чого ж ти мовчиш, руде мурло, чи я неправду кажу ?

В юрбі зашелестів тихий смішок. Зашелестів, як вітер, і вщух. Ліва рука Фоміна, що лежала на луді сідла, поволі перебирала повіддя, обличчя темніло від стримуваного гніву, але він мовчав, шукав думкою гідного виходу з цього становища.

— І що ж це воно за власть твоя, що ти закликаєш її підтримувати ? — настирливо вела своєї розлючена жінка.

Вона взялась у боки й повільно йшла до Фоміна, вихитуючи широчезними стегнами. Перед нею розступались козаки, ховаючи усмішки, опустивши усміхнені очі. Еони звільняли коло, наче для танцю, оступались, штовхали один одного....

Твоя влада без тебе на землі не залишиться,— низьким басом говорила вдова.— Вона слідом за тобою волочиться й більш як годину в одному місці не живе! "Сьогодні на коні верхом, а завтра в болоті Пахом" — он хто ти такий, і влада твоя така сама !

Фомін з силою стиснув ногами боки коня, рушив ним в юрбу.