Книги Українською Мовою » 💙 Бойовики » 55, Джеймс Деларджі 📚 - Українською

Читати книгу - "55, Джеймс Деларджі"

1 558
0
29.01.23
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "55" автора Джеймс Деларджі. Жанр книги: 💙 Бойовики. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 70 71 72 ... 84
Перейти на сторінку:
там нікого не було? Чи можна це вважати добрим знаком?

Глибоко вдихнувши, Чендлер завернув за ріг. Дуло пістолета націлилося на постать на підлозі, прив’язану до ручок кухонних шафок. Постать щодуху намагалась вирватися. Це була Тері із зав’язаним ротом; її ноги ковзали слизькими кахлями й не могли знайти опори. Очі повнилися жахом, і Чендлер спробував прочитати, чи не було в них попередження про небезпеку. Жінка несамовито скошувала погляд праворуч. Сержант подивився туди, куди вказували очі Тері. У протилежному кутку кухні на підлозі лежало ще двоє людей — його батьки були прив’язані одне до одного, у тата з голови текла кров. Чендлер кинувся до них.

— З вами все гаразд? — запитав він обох.

Мама кивнула. Батько застогнав від болю.

Швидко озирнувшись через плече, чоловік запитав:

— Він досі тут?

Мама похитала головою. Чендлер розв’язав їх. Жінка самостійно витягнула з рота кляп.

— Він забрав їх, — сказала вона, задихаючись.

Те, що він був готовий до цих слів, не пом’якшило удару. Кінцівки раптом здалися заціпенілими, наче вся кров відлила від них.

— Обох? Куди?

— Я не знаю, — схлипнула мама.

— Як давно?

— Півгодини тому. Він забрав із собою ще й мій телефон. Твій батько намагався зупинити їх…

Чендлер висмикнув кляп із татового рота.

— Вибач, сину, — сказав він, очі примружилися від болю.

— Він зробив боляче…

Чендлер не міг закінчити речення.

— Ні, просто забрав їх із собою. Попередив нас — попередив тебе — нічого не казати поліції.

Позаду пролунало збентежене бурмотіння.

Чендлер повернувся до Тері й розв’язав її. На жінчиному обличчі віддзеркалювалися його власні емоції: та сама бездонна прірва занепокоєння. Чоловік чекав, що зараз на нього поллються образи, але Тері натомість простягнула до нього руки й міцно обійняла; вперше за довгі роки вони були близькі — їх поєднав страх.

Сержант відвіз родину до будинку найближчих друзів за кілька вулиць від їхнього власного; батько неохоче залишив удома свою рушницю, щоб не викликати підозр, а маму й Тері довелося вмовити не тинятися вулицями в пошуках Сари та Джаспера. Цього разу, коли Чендлер мчав до відділку, репортери позадкували.

Він очікував, що всередині відділок гудітиме, але там було майже порожньо. Прикутий до стійки Нік проігнорував телефонний дзвінок, і його обличчя засяяло:

— Сержанте!

Чендлер коротко кивнув і притиснув палець до губ.

— Де всі?

Нік клацнув мишкою.

— У Піта Штенцла. Том Девре зателефонував і повідомив, що в повітці Старого Піта горить світло й звідти чуються крики. Схоже, він ховає там щось.

— Напевно, так і є, — погодився Чендлер, — але це не Ґабрієль.

Нік мав спантеличений вигляд.

— Звідки вам про це відомо?

Чендлер трохи помовчав. Не було необхідності повідомляти все, що він знав.

— Просто здогадка. Піт, напевно, поставив там кілька крадених автівок. А на крики може скидатися звук шліфувального верстата.

Нік охоче закивав.

— Він питав, куди ви поділися.

— Мітч?

— Ага.

— І що ти йому сказав?

— Що ви перевіряєте, як там ваша родина.

Чендлер постукав по стійці, підтверджуючи, що ця відповідь була правильною.

— Він збирався відправити туди машину, щоб перевірити, як там ви з Сарою, якщо ви не повернетеся, — продовжував хлопець.

Повітря застрягло Чендлерові у грудях. Йому не потрібно було, щоб офіцери там тинялися й дивувалися, чому будинок порожній.

— З ними все гаразд. Не варто заважати дітям. Вони сплять.

Сержант сподівався, що Нік купився на його брехню. Він змінив тему:

— Хто наглядає за ув’язненим?

— Он вони, — озвався Нік, указуючи на Ропера і Фло, які нещадно гупали по своїх клавіатурах.

З двома можна впоратися, подумав Чендлер.

— А з ув’язненим усе гаразд? — поцікавився він трохи голосніше, щоб його почули.

Ропер відповів, не відводячи погляду від екрана.

— Жаліється, як завжди.

— Він вважає, що його мають охороняти більше офіцерів, — додала Фло, зосередившись на своєму екрані.

— Називає себе ВІПом, — утрутився Нік. — Каже, що ми мусимо захистити його будь-якою ціною.

— Саме тому нам доведеться перемістити його, — сказав Чендлер.

Фло відірвала погляд від екрана, на її чолі з’явилися підозріливі темні зморшки.

— Нам нічого не повідомляли про цей наказ, сержанте, — сказала вона. Ані її вираз обличчя, ані тон не приховували недовіри.

— Це наказ вашого боса, — озвався Чендлер, пильно дивлячись на обох і намагаючись випромінювати владність.

— Перемістити його куди? — поцікавився Ропер, підводячись з-за столу. Його зріст досі справляв враження, однак чоловік дещо зіщулювався, ніби ще не повністю відійшов від Ґабрієлевого нападу. Якщо доведеться битися навкулачки, Чендлер матиме шанс, принаймні п’ятдесят на п’ятдесят.

— А хіба тут він не в безпеці, сержанте? — запитав Нік. З його голосу аж сочилася стурбованість. Якщо хтось і помітить, що Чендлер поводиться ненормально, це буде його молодий констебль.

— Ми гадаємо, що Ґабрієлева мета більше не Гіт, — пояснив Чендлер, підходячи до стінної шафки, щоб дістати ключі від камери, — але нам не подобається, що зловмисник знає, де перебуває Барвелл. Він може змінити свої наміри. Гітове ім’я залишається у списку.

Фло повільно кивнула.

— Я лише мушу зателефонувати інспекторові, щоб він підтвердив це.

Чендлер трохи помовчав, шукаючи відмовку, щоб запобігти цьому.

Нічого не спадало на думку.

— Вперед, — підбадьорив він жінку. Сержант не міг нічого зробити, тільки сподіватися, що на фермі Штенцла у Мітча не буде радіозв’язку.

Поводячись, як йому здавалося, з нищівною впевненістю, Чендлер діяв за планом. Прихопивши з шафки ключі, він розмашистим кроком рушив до камер. Баланс сил ще був на його боці. Це досі був його відділок. Принаймні поки він не зробив того, що збирався зробити.

* * *

Гіт тинявся своєю камерою, його набрякле червоне обличчя якось спітніло ще більше і було вкрите товстим непробивним шаром жиру.

Намагаючись опанувати нерви і передбачити запитання, які може поставити ув’язнений, Чендлер відімкнув камеру.

— Ви впіймали його? — з надією запитав Гіт.

Чендлер похитав головою. Гіт вилаявся і роззирнувся, напевно, марно шукаючи в камері щось м’яке, що можна було кóпнути.

— Але все гаразд, — озвався сержант.

— Як це гаразд? — виплюнув Гіт, уже давно не вірячи запевнянням поліції. — Ви ж не випустите мене, поки не схопите його. Інакше він схопить мене.

Чендлер стиснув зуби. Щоб упоратися з цим, йому потрібно було, щоб Гіт залишався спокійним і поступливим.

— Він поставив собі іншу мету, — пояснив чоловік так само монотонним, як у Фло, тоном.

Гіт різко зупинився, несподівано зацікавившись.

— Та ну?

— Ага.

— Ви кажете мені правду?

Чендлер кивнув.

— В біса! Красно! Дякую! — видав Гіт, розплившись в усмішці, на яку Чендлер не відповів. Якби він ще не був так цілковито відданий тому, що планував

1 ... 70 71 72 ... 84
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «55, Джеймс Деларджі», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "55, Джеймс Деларджі"